Я заміжня вже 14 років, є два сини — 9 і 7 років. Чоловік із самого початку зраджував мені, але я завжди прощала його і продовжувала посміхатися всім знайомим, створюючи ілюзію щасливої родини, бо соромно було зізнатися, що у нас все погано.

Місто, в якому ми живемо, дуже маленьке, і ми тут відома пара, у всіх на очах. У свої відпустки ми завжди із чоловіком окремо їздили відпочивати.

Я нарешті зважилася на розлучення зі зміною місця проживання. Виїхала і вже планувала там віддати дітей до школи. Але йому нічого не сказала про свій намір, боялася, що може завадити виїхати чи забере дітей мені на зло.

Оскільки починається навчальний рік, то він зрозумів, що додому я з дітьми тепер не повернуся. Моя душа тепер вільна від того, що було з ним, мій розум належить мені, і я без його присутності належу сама собі.

Він ніколи мене не ображав, він вміє принижувати морально. Тиснув словами так, що внутрішній стрижень надламаний, боюся, що надовго, а може й назавжди.

Терпіти таке ставлення вже немає сил, навіть заради дітей. Зараз мене лякає лише одна проблема, як мені одній виховати своїх хлопчаків гідно без батька.

Хоча він ніколи і не брав участі у вихованні дітей, і діти так само до нього ніколи не тяглися. І навіть зараз, перебуваючи далеко від нього, вони не бажають його бачити.

Проблема ще в тому, що я, поїхавши з дому, нічого з собою не забрала, ні документи, ні одяг, ні коштовності. Зараз я шукаю хорошу роботу на новому місці і в повній розгубленості, як жити далі, як почати все спочатку.

КІНЕЦЬ.