Марія сиділа на лавці біля будинку. Задзвонив телефон: – Син Іван дзвонить, – зраділа Марія, – Мабуть лист отримав. – Мамо, Привіт. Як ти? І не чекаючи відповіді додав: – Мамо, я приїду, але не один, з друзями відпочити. Ти приготуй на стіл щось. Іван приїхав, тижден відпочивали, гуляли. Настав час їхати. Іван зайшов до матері в кімнату. – Бувай мамо! Ми поїхали. – Синку, а ти листа мого не отримував? – раптом сказала Марія. – Який лист? Ти про що, – не розумів нічого Іван
Марія сиділа на лавці біля свого старенького будинку. Сумні думки крутилися у її голові. Щось нездужає вона, доведеться видно сина викликати та перебиратися до міста.
Сусідка приходить, допомагає, чим може, так теж таких же років, як і вона. З сусідкою Ганною вони все життя поряд прожили і все щось ділили, сварилися, грубувата вона, на все дасть відповідь. Хоч і одного віку, та та ще швидко бігає, а Марія здала зовсім. Обидві рано овдовіли, Марія сина одна виховувала, а Ганна – доньку. Діти живуть далеко, їздять рідко – робота.
– Ганна знову біжить, ох і набридла, знову зі своїми вказівками, скоріше б поїхати, – подумала Марія.
Син щось на дзвінки не відповідає, та зрозуміло, завжди зайнятий. Написала йому листа, довго збиралася, та зібралася. Все описала: і про здоров’я, і що ось наважилася до нього перебратися.
І тут задзвонив телефон:
– Син Іван, – зраділа Марія, – мабуть лист отримав.
– Мамо, привіт. Як ти?
І не чекаючи відповіді відразу:
– Мамо, я приїду, та не один, з друзями на тиждень відпочити, ти вже там приготуйся, гаразд? Щоб прийняти їх як слід. Ну бувай, часу немає.
У трубці почулися короткі гудки.
В цей час підбігла сусідка.
– Хто телефонував? Іван? – цікавиться Ганна.
– Іван, – суворо відповіла Марія.
– Ну і чого дзвонив Іван?
– Приїдуть із друзями, прийняти треба. Я вчора пенсію отримала, треба підкупити дечого. Сходиш до магазину? Чи давай Катерину покличемо, допоможе. Та й готувати треба, на стіл збирати.
– Нехай із собою везуть, – почала Ганна, – ще пенсію на них тримати! Вона в тебе дуже велика?
– Ні, прийняти треба, як належить. А гроші? Куди вони мені тепер, син забере, я там магазинами не піду. Куди мені гроші?
Сусідка недовірливо глянула на Марію.
– Гаразд, пиши список, розберемося.
Біготні і роботи, звичайно, було багато. Так це приємні турботи – син рідний їде! До призначеного часу все було готове.
Приїхали гості, Марія бігає, метушиться, переживає, чи все добре? Чи вистачить?
А гості гуляють, на рибалку ходять, відпочивають.
Ох і втомилася Марія. Через день вже їхати, а вона злягла, стати не може.
– Ні, думає, – треба налаштовуватися на дорогу, шлях не близький. Коли ще син приїде, мені самій і не дістатись зовсім.
Піднялася, зібрала свій нехитрий скарб, гроші – кілька тисяч від пенсії залишилося. І знову лягла чекати, коли син скомандує збиратися.
Вранці гості збираються, дякують, дуже сподобалося, кажуть, ще приїдемо.
Марія присіла в ліжку, взяла на коліна вузлик із найціннішим: документи та гроші.
– Це буду при собі тримати, а решту – в багажник.
– Перевіряйте, чи нічого не забули? – вигукує Іван, – ну все, висуваємось!
І всі надвір побігли.
– Іван, Іван, – вигукує Марія, – а я ж свої торбинки і не донесу!
А Івана вже й слід остиг, не чує.
Раптом знову двері відчинилися, забіг Іван, і до матері:
– Ну, як ти мамо?
– Погано, синочку, нічого не можу… не знаю, як і дої…
– Ну давай, мамо, все, бережи себе! Бувай!
– Синку, а ти листа мого не отримував?
– Листа? Та ніби був, не читав ще, мамо, ніколи. А що там?
– Так я до тебе зібралася, синку, сама я вже справлятися не можу.
– Мамо, іншого разу, добре? Місця у машині сьогодні немає. Ну, все, ми поїхали.
Закрилися двері, загули мотори машин, що від’їжджали.
Марія, як сиділа з вузликом у руках, так і залишилася так сидіти, дивлячись кудись у порожнечу.
– Виїхали? – почулося з сіней.
Ганна зайшла до хати.
– Виїхали? – повторила вона.
Побачивши Марію, наче застиглу, яка не реагує на запитання, злякалася, підбігла, обняла за плечі:
– Марія, Марійка, що ти, сусідко моя? – Почала гладити її по спині Ганна, – та Бог з ним, не пропадемо ми з тобою, треба нам один одного триматися. А молоді? У них своє життя, не пропадемо.
Марія, ніби, прийшла до тями, сльози струмками потекли з очей:
– Місця мені в машині не знайшлося, тож і в житті в нього, мабуть, не знайдеться мені місця.
– Це що ще за сльози? Ти ось ще поплач тут! – сказала Ганна, навмисне суворо. Але голос її затремтів, і обидві заплакали, заридали.
Трохи заспокоївшись, Ганна скомандувала:
– Ну все, вистачить, вистачить, а то ще тиск підніметься. Поплакали і вистачить, далі житимемо, як жили. А пенсія? У мене ще є, чи нам багато з тобою треба? Не пропадемо!
Бережіть матерів, їх ніхто не замінить!