Ірина підмітала підлогу, коли в двері постукали. То була її сусідка Ольга.

-Ірино, ти коли мені борг віддаси? – з порога сказала вона.

-А хіба я тобі щось винна? – здивувалась Ірина.

-Так ти ж місяць тому в мене триста гривень позичила. Мені треба гроші, – сказала Ольга.

-Як позичала, то віддам. Але я щось такого не пригадую. Ти мабуть вигадала собі. Сама ж прекрасно пам’ятаєш, що я тобі теж дещо давала. Згадай! А ти не повернула. Мені звісно й не треба вже, але це діло принципу! – заявила Ірина.

-Та ти взагалі мені ніколи нічого не давала! – обурилась Ольга.

-Ох ти й цікава жінка, Ольго, – сказала Ірина.

– Тут пам’ятаю, а тут уже й забула. Все! До побачення!

Ірина закрила перед Ольгою двері.

Ольга застигла від здивування. Вона ніяк не могла зрозуміти, що ж вона заборгувала Ірині.

Цілий вечір Ольга думала, що ж таке їй Ірина давала, що треба віддати.

На думку нічого не приходило. Чашку цукру – так це дрібниці, Ірка й сама в неї не раз позичала. Розсада? Так вони помінялися з нею – перець на помідори. Мила шматок – віддала. Огірки – так їх вона сама для качок принесла…

Ольга вже не знала, що й думати.

-Петре, ти не пам’ятаєш, що ми Ірці маємо віддати, – запитала вона в чоловіка.

-От скільки разів я тобі говорив, не зв’язуйся з нею. Адже я чомусь одружився з тобою, а не з нею. З пам’яттю у неї завжди було погано. Що їй вигідно – пам’ятає, а що ні – забула. Що з неї візьмеш.

Ольга з Петром вже золоте весілля відзначили. Все життя по сусідству з Іриною прожили.

Петро в молодості гуляти з Іркою почав, але потім швидко на її сусідку Ольгу поклав око. Так і прожили все життя поряд…

Ірка тричі заміж виходила, і потім так і повернулася до батьківського дому з останнім чоловіком. Так і живуть.

Діти рідко приїжджають, троє і всі від різних батьків. Разом ніколи не збираються, не можуть порозумітися.

-Та пробач ти їй ці триста гривень. Нам і так вистачить. Тільки більше не давай. І не бери в неї нічого. Давати буде – не бери! Зрозуміла, – продовжив розмову Петро.

-Зрозуміла. Я вже й сама так подумала. Взагалі, більше до неї не піду. І розмовляти не буду…
Але Ірина сама прийшла і принесла гроші.

-Ось. Більше я нічого не винна.

-І я теж, – сказала Ольга.

-А оце ще треба подумати, – не заспокоювалась Ірина зі своїм незрозумілим боргом.

-Та говори ти прямо! Що я таке маю тобі віддати? Все тобі поверну, – не витримала Ольга.

-Ой, не повернеш. Давно взяла.

-Давно? – не зрозуміла Ольга.

-А хто Петра у мене забрав? Га?

Ольга застигла від здивування.

-Це ти про Петра згадала, на старість років. Мати рідна! У тебе свій дід сидить он на печі! Та й я не брала його, сам він прийшов до мене…

-Та добре, це я так. Просто згадала молодість. Весело було.

-Усе! Йди, – ображено сказала Ольга. – Я тобі покажу, як на мого Петра дивитися. Ноги, щоб твоєї тут більше не було!

-Ой-ой-ой! Все, йду. Петю, як твоєї не стане – приходь до мене, – Ірина вирішила отак пожартувати, але Ольга вже закрила за нею двері.

Ольга нахмурилася, із Петром не розмовляла принципово. Образилася. Лягла і відвернулася до стіни.

-Олечко, я чаю зробив, вставай!

-Сам пий свій чай. Мабуть, чекаєш, не дочекаєшся, коли до Ірки втекти можна буде! – ображено сказала Ольга.

-Та ти що, ревнуєш мене на старості, чи що? – здивувався Петро. – Я ж тебе тільки люблю. В мене з нею нічого не було. Ось тобі, – він перехрестився. – Вона мене затягла на сінник, а я її випадково Олечкою назвав. В тебе вже був закоханий тоді. Та й біг тоді з того сінника так, що навіть назад не обертався.

Ну все. Вставай, Олю.

-А чай ти свіжий заварив?

-Свіжий.

Кохання – воно і в старості кохання…