Після 24 років роботи в Італії, у віці 68 років, я не впевнена у своєму майбутньому після недавнього економічного спаду. Мій шлях до Італії почався з важкого шлюбу: мій чоловік не хотів працювати, залишаючи мене опікати наших двох синів.

Коли він пішов від мене до іншої жінки, я зіткнулася з бідністю та реальністю виховання дітей поодинці. Моє рішення працювати за кордоном було стрибком у невідомість, продиктованим розпачем.

Мій молодший син, який одружився з жінкою з нашого села з дитиною, не отримував ні мого схвалення, ні фінансової підтримки.

Усі свої заробітки я спрямовувала на ремонт та розширення нашого сімейного будинку для старшого сина, який пізно одружився у 35 років із міською жінкою.

Спочатку я була задоволена шлюбом старшого сина, але поступово його дружина почала утверджувати свій вплив, і мої стосунки з ними зіпсувалися.

Коли я приїжджала в гості, її ворожість була очевидною, а мій син вставав на її бік, змушуючи мене почуватися небажаним гостем у будинку, який я збудувала!

Тим часом мій молодший син, якого я ледве підтримувала, запропонував мені місце в своєму скромному будинку. Незважаючи на моє ставлення до нього в минулому, він не тримав на мене зла.

Зараз я роздумую над тим, щоб попрацювати ще кілька років в Італії, щоб дозволити собі невелику квартиру, розриваючись між згодою на пропозицію молодшого сина та бажанням бути самодостатньою.

Моє серце болить від усвідомлення того, що мої жертви заради старшого сина не були гідно оцінені, і я шкодую, що не підтримувала молодшого сина більше.

КІНЕЦЬ.