Ми з чоловіком, тепер уже колишнім, познайомилися коли в десятому класі навчалися. Він підійшов до мене на перерві і почастував льодяниками з пакетика. Це було дуже зворушливо! Потім почав мене зі школи додому проводжати.

Потім Іван пішов у армію. Я його дочекалася. Побралися, коли нам по 20 років було. Весілля грали вдома, тоді рідко хтось у ресторанах відзначав.

Здавалося б, жити нам і жити довго та щасливо. Спочатку, як водиться, жили з батьками, а потім обзавелися власною трикімнатною квартирою. З роботою ніколи проблем не було, а найголовніше — було кохання.

Власне, ми прожили разом 45 років. Народили та виростили сина та дочку. Син працює менеджером у великій торговій мережі, а донька будує спортивну кар’єру — вона з дитинства плаванням займалася. У сина вже своя сім’я, у якій підростає наш онучок. Донька також живе окремо.

Звичайно, траплялися у нас у житті й ​​сварки, але не такі великі, щоб до розлучення доходило. Чи ми були щасливі? Зі свого боку можу сказати – так!

Але ось років зо два тому почав мій Іван… дивувати — інакше я це назвати не можу. Наш налагоджений побут, все наше життя перестало його влаштовувати.

Чоловік завжди непогано заробляв і підробітками не гребував. Я теж після декретів удома не сиділа, одразу на роботу виходила. А треба сказати, що я по натурі скупа.

Сімейним бюджетом я розпоряджалася. Не сказати, що ми у всьому собі відмовляли, але й грошей на вітер не викидали. Напевно, тому в нас і заощадження до пенсії скупчилися. Не так щоб дуже багато, але для безбідної старості достатньо.

Купила я собі нове пальто. Гарне, добротне, з хутряним коміром. Дороге. Стою, перед чоловіком красуюся, а він і каже:

— Навіщо тобі нове пальто? Старе ще не зносила. Даремно лише гроші витратила. Могла б щось й дешевше купити. От сусідки твого віку в пуховиках з ринку ходять — і нічого.

Здивувалася я тоді: чого це мій Іван таким жадібним став на старості років? Начебто по молодості за ним такого не спостерігалося. А потім я вирішила ремонт затіяти.

— Вань, — кажу, — треба шпалери в спальні переклеїти. Та й кухню я б оновила. А ще сантехніку у ванну нову треба.

— Навіщо, — відказує чоловік, — на це витрачати гроші? Начебто й так непогано. Шпалери ще не відвалилися, навіщо їх міняти? Та й кухня із сантехнікою в порядку.

Загалом, щоб я не затіяла — все в багнети. «Старече у нього почалося?» – подумала я. І запропонувала йому на море з’їздити, відпочити.

— Та ми з тобою були на морі не раз! — відповідає мені чоловік. — А в мене ось мрія є: хочу власний будинок у селі. Щоб чистим повітрям на старості літ дихати. Давай будиночок купимо, га?

– Та ти що! – обурилася я. — На це наших заощаджень не вистачить!

— Ну, ми можемо нашу квартиру продати і до села переїхати, — каже чоловік.

— Та не збираюся я на старості років у грядках колупатися! – відповідаю я. — Все життя у місті прожила, мене до землі не тягне!

— А мої бажання, значить, не мають значення? – здійнявся Іван. — То це наша з тобою спільна квартира!

— Жодного села! – відрізала я.

Але чоловікові, певне, ця ідея глибоко в душу запала. Домашнім господарством він взагалі перестав займатися: ні лампочку поміняти, ні кран полагодити, ні полицю повісити. А раніше це все робив! На всі мої прохання відповідає:

— От жили б ми в селі, у власній хаті, я б і паркан лагодив, і траву косив — мені все б це на радість було!

Наче в нашій квартирі все йому стало чужим! Та й до мене постійно чіплятися почав:

— Знову милась і налила у ванній? Тарілки на кухні переставила – тепер діставати незручно. За котом вчасно не прибрала!

Адже раніше ці проблеми на раз-два вирішувалися! Власне, і мене чоловік дратувати почав, і я в боргу не залишалася.

— Чому куртку зняв і не повісив на вішалку, а в кут кинув? Тюбик із зубною пастою не закрив. Перестань їсти з ножа!

Отак ми й жили останні два роки. Загальні теми розмов у нас кудись зникли. Сиділи кожен у своїй кімнаті, коли діти відвідувати приїжджали, трохи відходили.

Набридло мені все це. І якось у мене вирвалося:

– Вань, давай розлучимося і роз’їдемося?

— Давай, — одразу ж погодився він, ніби чекав на цю пропозицію.

І ось так буденно, без скандалів та драм ми у 65 років розлучилися. Квартиру нашу трикімнатну продали, мені двохкімнатну купили, а чоловікові — будинок у селі, за 20 км від міста, як він і хотів.

Гроші, що залишилися, поділили між собою. Діти, коли дізналися про це, злякалися, звісно. Дочка намагалася нас відмовити від розлучення, але ми були непохитні, і вона здалася.

Ми з чоловіком, як то кажуть, залишилися друзями. Зустрічаємось разом із дітьми та на святах у родичів. А так — у кожного своє життя: він у селі огорожі виправляє, а я у себе в квартирі шпалери переклеюю.

Ніхто одне одному мозок не виносить. Думаю, ми обидвоє щасливі. А от якби залишилися жити разом, ще невідомо, чим би все це закінчилося!

КІНЕЦЬ.