Коли дизналися про малюка, щастю не було меж. Довгоочікувана дитина. З першим чоловіком не склалося. А тут диво сталося. Вона була на сьомому небі від щастя. Здавалося, він теж. Радіє, що скоро стане татом.

Нічні пробудження, дитячий плач, нічна зміна підгузків. Вона намагалася залучити і його до цих справ. І начебто не бурчав, не лаявся. Вставав без капризів до дитини. А через два місяці: я втомився, я йду.

Пішов.

– А може й на краще, – подумала вона.

Майже рік не було чутно про нього нічого. Не дзвонив, не цікавився, як дитина.

Грошима не допомагав. А вона домовилася на роботі, що вестиме кілька проектів з дому, на допомогу по догляду за дитиною особливо не поживеш.

Начальство погодилося. І начебто у неї все добре.

І майже через рік він подзвонив у двері: Я скучив, не можу без тебе, давай почнемо спочатку.

Вона впустила його знову в своє життя і в життя дитини.

Він став приїжджати, і ніби як полюбив сина.

Став частіше залишатися з ночівлею.

Робота – вся та ж, з маленькою зарплатою, навіщо міняти, його влаштовує.

Дитині допомогти? Ні, не можу, самому не вистачає.

І тут вже настала її черга: я втомилася, йди, але можеш відвідувати сина.

Навіщо тягнути людину, якщо він сам не хоче міняти своє життя.

КІНЕЦЬ.