Андрій повільно йшов осінньою вулицею, відчуваючи тяжкість у кожному кроці.

Його думки кружляли навколо одного: він не хотів повертатися додому, де на нього ніхто не чекав. Він працював невтомно, щоб забезпечити дружину та двох дочок, але здавалося, що його зусилля ніколи не оцінювалися.

“Привіт, Андрію,” – несподівано пролунав голос. Це був його старий друг Ігор, який помітив його похмурий вигляд.

“Що трапилося, друже?” Андрій зітхнув. “Знаєш, Ігоре, я зі шкіри геть лізу на роботі, але вдома…

Мої старання здаються нікому не потрібними. Дружина завжди незадоволена, дочки постійно чогось хочуть.

Я почуваюся як хом’як у колесі.” Ігор глянув на нього зі співчуттям. “Поговори з ними, Андрію. Можливо, вони навіть не розуміють, як ти почуваєшся.”

Повернувшись додому, Андрій зібрав всю родину у вітальні. “Мені потрібно з вами поговорити”, – почав він.

“Я намагаюся забезпечити вас усім, але мені здається, що я просто не впораюся. Я втомився від постійної критики та вимог.”

Його дружина та дочки дивилися на нього з подивом. Здавалося, вони тільки зараз зрозуміли, що весь цей час відчував голова родини. “Тато, ми не знали, що ти так почуваєшся,” – тихо сказала старша дочка.

“Ми справді цінуємо все, що ти робиш для нас”, – додала дружина.

“Просто іноді ми забуваємо висловити це.” Ця розмова стала початком змін у їхньому сімейному житті. Андрій зрозумів, що важливо не лише працбвати, а й ділитися своїми почуттями з близькими.

Його сім’я почала більше цінувати його зусилля та підтримувати його. Згодом будинок Андрія став для нього місцем, куди він повертався з радістю, знаючи, що його кохають, а праця та турбота цінуються.

КІНЕЦЬ.