Попросилася Віка до мене пожити. Ми живемо з чоловіком удвох, не надто хотіла її пускати на «невизначений термін», але ніби як, подрузі не відмовиш …

І ось минуло кілька тижнів її проживання у нас і стала помічати, що мій чоловік часом якось роздратовано став реагувати на все, не поспішав мені ні в чому допомагати, все, що просила, робив з небажанням або пропонував мені робити самій …

Якось увечері лягла спати, але встала в туалет, а він біля кухні. Іду і чую їх розмову. Моя «подруженька» чоловікові і «співає»: «Ти ж розумієш, Славко, що ти в неї під каблуком?

Вона тобою керує як хоче, у вас в родині вона головна, а ти все просто приймаєш, як є, і слова поперек їй ніколи не скажеш. Я коли зі своїм розлучилася, я все сама, і на роботу, і з дитиною, і за продуктами, а як інакше … Ну, у вас своя сім’я …»

А далі в мене взагалі руки, ноги затряслися від почутого: «Я сьогодні ось колготки порвала …» (Я до того моменту стояла вже з краю темного дверного отвору, але вони так були захоплені одне одним, що не помічали) і показує йому стрілку десь набагато вище коліна …

А він сказав як відрізав: «Та які проблеми, Віко, сказала б відразу, не залишимо ж тебе без колготок!» І з кишені на стіл їй п’ятсот гривень кинув! Я тепер вже трохи зі сміху не пирснула, стрималася, швидко втекла з коридору і вирішила, що мій чоловік ще не «безнадійний».

Вранці Віку попросила з’їхати. І почула я про себе стільки нового … І яка я погана, нікчемна подруга, що кидаю її, і фобії у мене на порожньому місці …

З’їхала. З чоловіком все налагодилося. Більше не ризикую, подруги подругами, а жити до себе ніколи не запрошую, навіть ночувати.

КІНЕЦЬ.