Без мами я залишилася досить рано. Мені не було ще й 20 років. Для молодої домашньої дівчини, якою я тоді була, залишитися одній було дуже страшно. З батьком у неї не склалося, він залишив сім’ю відразу після мого народження. На виручку нам тоді прийшла мамина старша сестра, тітка Аня.

Вона жила не в нашому місті, а в селі, за 40 кілометрів. Але вона щовихідних, а іноді і середтижня приїжджала до моєї мами. Допомагала виховувати мене, привозила нехитрі сільські продукти, підкидала грошей. Адже мама залишилася після того, як батько пішов, без засобів до існування.

– Нічого, Маринко, – говорила вона сестрі, – вистоїмо. А ні, то – замикай свою квартиру і давай до мене, ти ж зараз не працюєш. В кінці-кінців мама так і зробила, і я до 3-х років жила у тітки Ганни в селі.

А самій їй теж було дуже непросто. Тітка жила у великому будинку їх з мамою батьків, поралась по господарству одна. Вона після весілля через півроку вже залишилася вдовою. Свого майбутнього сина чоловік тітки Ганни так і не побачив. Але вона не сумувала, та й мамі моїй не давала сумувати. І вона перша прийшла на допомогу мені, коли мами не стало.

Вона й інститут мені не дала кинути, і заміж мене видала. І з моєю дочкою відмінно допомагала. А ми з чоловіком часто їздили до неї, допомогти в неосяжному сільському господарстві.

Син тітки Ганни вже давно виріс, він був старший за мене на 15 років, поїхав жити до столиці, де його дружина отримала квартиру від заводу, на якому працювала. Так-то вона була теж сільська, але, виїхавши до столиці, запишалися.

– Фу, який бруд, – морщила ніс Ніна, яка тільки на початку сімейного життя приїжджала в гості до свекрухи, – гноєм пахне. І невже не можна помити ці мерзенні галоші!

У цьому взутті тітка ходила давати їсти свиням, вони стояли на вулиці, біля заднього входу в будинок. Тітка Аня починала метушитися, намагаючись догодити невістці, але це було неможливо.

– Я не буду пити це молоко, – відверталася Ніна від столу, – і воду цю не буду. Можна було подумати, що вона виросла в сім’ї лорда, що не менше, хоча батьки Ніни жили через кілька будинків від тітки і в їхньому будинку і на столі було все те ж саме. На мене і мого чоловіка Ніна теж поглядала гидливо: провінціали.

– Міш, – зверталася Ніна до свого чоловіка, – ось ця твоя родичка від свекрухи не вилазить, дивись, загарбає вона твою спадщину. Це говорилося прямо при нас, а Міша весело сміявся зі слів дружини. Ми з чоловіком намагалися не звертати уваги. В гості до двоюрідного брата я не їздила і не збиралася. А ось за тітку мені було прикро.

Поступово син перестав їздити до матері зовсім. У селі шепотілися: Воронов з дружиною до тещі приїхав, а до матері і не зайшов навіть. – Зовсім Нінка відбило мужика від рідної матері, – говорила сусідка, – та й він, хороший, слухає свою вертихвістку. Анюта одна його піднімала, все для нього, а син очей до матері не показує.

Тітка плакала, крадькома, але що вона могла вдіяти … Коли вона захворіла, Міша не з’явився ні разу. Лікарі сказали, що шансів на одужання немає, все, що можна зробити – дати їй спокійно і без болю піти. Чоловік мій сказав, що з лікарні тітку ми забираємо до нас.

Я дзвонила двоюрідному братові, але трубку весь час брала Ніна. Звати чоловіка до телефону вона відмовлялася, а одного разу сказала так: – Хворіє, а мені яке діло? І Міші справи немає. У нас своє життя, у свекрухи своє. Ви грошей хочете з нас зрубати? Ні? Ну так і не телефонуй моєму чоловікові!

Гроші нам були не потрібні, я хотіла, щоб син встиг попрощатися зі своєю матір’ю. Але він так і не приїхав. Проте. що матері більше немає йому повідомила теща. Він з’явився на поминках, коли ми вже проводили тітку. З ним була і його дружина, яка відразу почала ходити по кімнатах і розпоряджатися:

– Телевізор зараз заберемо, і цей кришталь, а решта потім вивеземо. Так, – звернулася вона до мене, – після поминок занеси ключ від будинку моїй матері, вона прийде і свій замок повісить.

Ось тут і встала зі свого місця сусідка, тітка Клавдія: – Гей, Нінкоа, – сказала літня жінка, – покладеш усе те на місце, не хотіла я на поминках це питання піднімати, так доведеться, інакше, ти, як клоп, все тут розхапаєш!

Клавдія і дістала з сумки документ, заповіт на будинок, тітка ще до того, як лягти в лікарню, відписала свій будинок мені. Я заплакала, а брат Міша з дружиною почали кричати, що по суду вони скасують заповіт, що матір я силоміць змусила його написати.

– А ось і ні, – подала голос сусідка тітка Тоня, – ми з Клашою і Анею їздили до нотаріуса, як знала Анюта, що син з невісткою судитися надумають. Ти, Міша, про матір останні 12 років і не згадав ні разу, та й навіщо тобі цей будинок? Твоєї праці тут немає, ти ж допомагав тільки тестю з тещею, а не матері рідний.

А під час цієї розмови Ніна, під шумок, пов’язувала в покривало, зняте з ліжка, те, що було в будинку цінне. Зупиняти я її не стала. А в будинок тітки Ганни, побудований ще моїм дідом, ми з чоловіком переїхали після сороковин. Квартиру міську здали квартирантам: виросте дочка, потім туди і жити піде, а ми краще тут, на землі.

Міша перестав приїжджати в своє рідне село. Зовсім. Видно глузування і презирство односельців за ставлення до власної матері, сильно по очах йому ріже. А біля задніх дверей мого тепер будинку, так і стоять галоші. У них тепер люблять спати пустотливі кошенята, яких принесла по весні улюблена тіткина кішка. Ні, я ті галоші не надягаю. Чоловік замовив знайомому своєму виготовити керамічні. Як пам’ять.

КІНЕЦЬ.