Декілька ночей вже зовсім не сплю. На роботі взяла відгули, не можу ні на чому зосередитись.

Справа в тому, що я вигнала чоловіка з дому. Вигнала не просто так. Я дізналася, що він мені зраджує. Чоловік прийшов нібито з роботи, але від нього підозріло пахло чужим парфумом.

Майже десять років тому ми вже мали подібну історію. Ми навіть розлучилися на якийсь час. Близько місяця жили окремо. Але чоловік благав мене пробачити його, плакав і стояв навколішки. Стверджував, що це була страшна помилка, він більше ніколи так не вчинить.

І це сталося знову. Хоч я і пробачила чоловіка того разу, але нічого не забула. Всі ці роки я боялася, що це може знову статися. Так і сталося.

Коли я почала питати, чиїми духами від нього пахне, він довго мовчав. Не хотів нічого казати. Я намагалася добитися від нього відповіді, як довго це все триватиме, скільки він уже дурить мене.

Чоловік лише у відповідь спитав, навіщо я хочу знати подробиці. Хіба від них не буде лише болючішим?

-Може, у тебе вже там діти є? – випалила я. Виявилося, що я потрапила до крапки. Чоловік здригнувся і почав розповідати.

У нього справді є дитина на боці. Це дівчинка, і їй уже два з половиною роки. Але ту жінку він не любить. Все вийшло абсолютно випадково, він не збирався йти від мене.

Інформація про дитину увігнала мене в повний ступор. Нашим дітям уже двадцять дев’ять та двадцять шість років. Старша дочка вже два роки одружена і нещодавно порадувала нас новиною, що наступного року ми станемо бабусею та дідусем. А тут таке!

У мене перед новим роком буде ювілей. Виповнюється п’ятдесят років. Чи я думала, що в такі роки зі мною станеться така історія?

Чоловіка я того дня вигнала. Не могла на нього дивитись. Було фізично боляче, серце наче падало в якусь прірву.

Дітям нічого поки що говорити не стала. Вони не кожного тижня знаходять час, щоб заїхати відвідати нас. Чоловік зібрав речі у невелику сумку та пішов.

Я навіть не знаю, де він зараз! Речів явно взяв лише кілька днів. Мабуть, думає, що я заспокоюся, і він зможе повернутись.

А я не знаю, що робити. Дні проходять у якомусь болючому маренні. Коли трапляються прояснення свідомості, то я чітко розумію, що жодна нормальна людина не повинна прощати таку зраду. При цьому чоловік мав нахабство приходити додому і лягати в нашу постіль.

Потім мені стає страшно. Мені страшно уявляти, що я залишуся сама в цій квартирі на довгі роки. Діти вже дорослі мають своє життя, чоловік пішов. Старітиму тут у повній самоті.

Чоловік тепер щодня пише мені сотню повідомлень. Просить пробачити його та прийняти назад. Я все це читаю, але ще жодного разу нічого не написала у відповідь. Я не знаю, що писати.

А вчора дзвонила молодша дочка. Вона завжди були близькі до батька. Виявилося, що він розповів їй, що ми з ним посварилися, і він пішов із дому. Дочка просила мене подумати. Батько їй сказав, що він дасть мені кілька днів, щоб охолонути, а потім прийде і проситиме знову.

Як мені бути у цій ситуації? Я боюся залишитися одна, але ще більше боюся, що якщо я пробачу чоловіка, то подібна ситуація може повторитися знову. Адже він уже одного разу зраджував мене.

КІНЕЦЬ.