Жанна обживалася на новому місці. Невелика двокімнатна квартирка на першому поверсі двоповерхового будинку на околиці містечка її влаштовувала.

– Ну ось. Розширююся по трохи, – раділа вона, обіймаючи маму, яка приїхала із села подивитися на новосілля доньки. – Спочатку мені й меншої вистачало, але треба думати й про майбутнє.

– Мабуть, заміж вийдеш, діти з’являться. Потрібна спальня для малюка, – з надією міркувала Ніна Іванівна.

– Стривай ти, поки ще не збираюся. Але я вважаю, що зароблені гроші я вклала правильно, – відповіла Жанна.

Вона розставляла по підвіконнях домашні квіти. У кватирку заходило свіже повітря першого морозця.

Раптом через скло дівчина помітила, чиїсь уважні очі. Вона придивилася до них і застигла з вазоном в руках.

То була собачка.

Жанна бачила її під час розвантаження речей. Вона сиділа біля під’їзду, а побачивши вантажників, сховалась під лавкою.

– Агов, ти хто? – засміялася Жанна, махнувши тій.

Та помахала хвостом і нахилила голову набік.

– З ким ти нам кокетуєш? – запитала Ніна Іванівна.

– Чи не кавалер у тебе вже завівся на новому місці?

– Та ні, коли? Це песик сидить, невже бездомний? – тихо відповіла Жанна і пішла до холодильника.

Вона відкрила його, але там поки що було порожньо. Тільки банки солінь, які мати привезла з села.

– Ти поки що розкладай речі в шафу, а я збігаю в магазин. Треба нам хоч супчику зварити, – гукнула Жанна, і накинувши пальто й хустку, поспішила на вулицю.

Собачка пішла за нею, але провівши з двору, повернулася до будинку.

– Бач, яка розумна. Не йде, – прошепотіла Жанна.

У магазині вона окрім продуктів собі, купила й собачого корму.

Підійшовши до під’їзду, вона побачила сусідку – жінку похилого віку, яка наливала в миску біля лавки залишки супу.

Жінка привіталася із Жанною і розповіла, що Власта – нічийна собачка, живе вона в їхньому дворі близько пів року.

– Невідомо звідки вона тут взялася. Прийшла до нас. Годуємо ми її хто чим може. Хтось супу наллє, хтось кісточку винесе. Люди тут живуть небагаті, переважно пенсіонери.

– А чому її ніхто до себе не візьме? – запитала Жанна.

– Вона ж невелика і видно, що ласкава й розумна.

– Та кому вона потрібна? У нас у когось непереносимість шерсті, у когось – кішки, а хтось чистоту любить. Добре, хоч не ображають… І їжу дають, – відповіла бабуся.

– А мене звуть баба Катя…

– Зрозуміло, – Жанна підклала у вже порожню миску корму.

Власта стала їсти.

Мати допомогла Жанні розкласти речі, і через день поїхала. Тепер у дівчини почалися трудові будні, але у новій квартирі вони були радісні.

Жанна літала, як на крилах. Вона зробила косметичний ремонт, оновила плиту на кухні.

Зима вступала в свої права. Грудень приніс морози й снігопади. Жанна приходила з роботи і завжди її біля під’їзду зустрічала Власта.

Була вона засніженою, тремтячою і дивилася з надією на частування.

– Ану, заходь до мене, – не витримала Жанна одного вечора, коли стовпчик термометра опустився нижче десяти градусів.

Собачка миттю пішла за дівчиною. Вона сіла у коридорі і дивилася на Жанну як на рятівницю.

Жанна знайшла для Власти металеву миску й насипала туди корму. У стару маленьку каструлю налила води.

– Зараз я тобі лежанку зроблю, – пообіцяла вона і знайшла у шафі свій старий светр. – Ось, грійся.

Светр став килимком, Власта обнюхала його і лягла.

– Та ти скромна якась, – здивувалася Жанна.

Вона сиділа майже годину поряд із собачкою і гладила її, розповідаючи про те, що тепер Власта не буде мерзнути і Жанна намагатиметься знайти їй хорошого господаря.

Цього ж вечора Жанна дала оголошення в інтернет, пропонуючи забрати хорошу собачку. Вона зробила і фото, й почала чекати дзвінки.

У перший день подзвонили якісь підлітки, яким Жанна одразу відмовила.

– Ні, Власто, тільки у відповідальні руки я тебе віддам. А діти хоч і добрі, але самі ще на забезпеченні батьків, і ризикувати нам не можна.

Власта слухала уважно й здавалося, все розуміла.

Дзвінків було мало. Комусь не подобалося, що та з вулиці, хтось хотів точно знати вік і стан здоров’я, а потім взагалі перестали дзвонити.

Близько двох тижнів Власта і Жанна не отримували звісток від охочих.

Жанна вигулювала Власту, годувала, вичесувала, і дивувалася поведінці собаки.

– Треба ж яка ти вихована! Не шастаєш по квартирі, не лізеш на ліжко, швидко звикла до місця і головне, не гавкаєш просто так. Не собака, а скарб! – захоплювалася Жанна, зрозумівши, що колись вона була домашньою.

Сусіди бачили, що дівчина забрала її і хвалили нову сусідку. Деякі звично приносили кісточки з холодця, залишки м’ясної каші.

– З такими хорошими сусідами утримання собаки мені вийде в нуль, – сміялася Жанна. – А я її все прилаштувати хочу… Тепер ось і віддавати шкода…

Жанна справді звикла до своєї Власти. Вона розмовляла з нею, більше виходила гуляти, дихати на свіжому повітрі, і частіше почала спілкуватися у дворі з сусідами. Це їй подобалося.

І коли раптом пролунав дзвінок з приводу собачки, вона запнулася:

– Що? Собачка? Та ні… Ні, мабуть… Вибачте. Ви не туди потрапили. Телефон вірний. Але я вже не віддаю. Вибачте…

Вона подивилася на сплячу Власту і підійшла до неї.

– Ось що Власто. Я тебе остаточно залишаю. Тому що ти дуже хороша. Ось так.

Тут Жанні подзвонили. Подруга палко обговорювала майбутню поїздку навесні у санаторій.

– Слухай, Жанно, це наш шанс! Кажуть, там гарні чоловіки відпочивають. Може, кавалерів собі знайдемо, га? – жартувала вона. – На які числа у тебе відпустка? Давай разом брати й путівку замовляти.

– Ні, Світлано, у мене плани змінилися, – спокійно відповіла Жанна. – Та ні, все гаразд. Ні, нареченого немає. Просто… Ну, просто я матері обіцяла у відпустку в неї побути. Розумієш? Так треба…

Жанна поклала слухавку і пішла на кухню.

– Власто, йди чай пити. Ну, і що, що я не поїду в цей санаторій? Наречених шукати ми не будемо, правда? Ми з тобою у відпустку до мами в село поїдемо. Тут і близько, і не накладно, і весело нам буде! В саду, на городі грядочки розпушуватимемо, – розповідала Жанна собачці, наспівуючи. – А то, кому ж я тебе залишу? Знову двір охороняти? Ну вже ні. Разом так разом.

У відпустку Жанна приїхала до мами із собачкою. Матері так сподобалася Власта, що вона вмовила Жанну залишити її їй.

– Доню, хай вона зі мною поживе хоча б улітку. Буде тут на подвір’ї все літо на свіжому повітрі, і мені веселіше, — казала Ніна Іванівна.

– Нічого собі поворот, – відповіла Жанна. – Ну спробувати можна.

Вони жили всю відпустку разом, а потім Жанна поїхала у місто, треба було працювати.

Однак дівчина почала часто їздити до матері, бо одній їй було вже незвично у квартирі бути без своєї Власті.

Так і повелося. То Жанна із собою Власту забере на тиждень, то залишить погостювати у матері…

…А одного літа Жанна взяла відерце і пішла в найближчий лісок по гриби.

Жанна складала знайдені грибочки в кошик, а Власта бігала поряд з нею. Аж раптом собачка загавкала.

Жанна встала і озирнулася навкруги.

І тут до Власти підбіг інший рудий песик, а незабаром на галявину вийшов і його господар.

Як виявилося, Олексій був дачником і відпочивав в їхньому селі.

Слово за слово, і Жанна познайомилася з Олексієм.

Йому було тридцяти п’яти років, працював чоловік в місті, а тут гостював у рідні.

– Я скоро їду у місто. Мій відпочинок закінчується, – сказав він Жанні після чергової прогулянки по гриби. – Дякую вам за компанію. Є люди, з якими швидко сходишся. І ви така…

– Авжеж, і ви теж такий! І наші собачки миттю подружилися, – усміхнулася Жанна.

Вони обмінялися телефонами й розійшлися.

Олексій поїхав, Жанна стала теж рідше їздити в село. Олексій запав їй у душу, вона весь час згадувала його й зітхала.

Він почав дзвонити їй, їхнє знайомство продовжилося по телефону.

Осінніми вечорами вони довго розмовляли, а у вихідні Олексій почав приїжджати до дівчини й забирав її в кіно, чи водив у кафе в своєму місті.

Власту Жанна у такі дні віддавала сусідці. Собачка чекала свою господиню і дуже раділа поверненню дівчини.

– Що, Власто? – якось сказала Жанна, яка приїхала з побачення. – Що робити будемо?

Жанна сяяла від щастя. Вона присіла до собачки і почала гладити її.

– Олексій мені пропозицію зробив… Як ти кажеш? – Жанна сміялася і гладила Власту.

– Звісно, я погодилася. А тебе я мамі відвезу. Сподіваюся, що ми часто будемо бачитися. Гаразд?

Власта їла частування, а Жанна дзвонила матері, щоб розповісти про таку грандіозну новину.

– От і добре, Власту мені привозь, – повторила думки дочки мати. – Досить собачку туди-сюди возити. Не треба ще й у місто її тягати. Нехай живе собі спокійно у нашому селі. І мені не нудно буде. А тобі й Олексію я бажаю щастя.

…Ніна Іванівна сиділа на кухні і в’язала пінетки для малюка.

Поруч, біля її ніг спала Власта – собачка, яка принесла її дочці доленосне знайомство, а значить – щастя.

– Ось як буває, Власто, – міркувала жінка. – Зробить людина добро, а воно до неї й повернеться.

Наче Бог бачить зверху все про нас і знає про що ми мріємо, і як нам краще віддячити…

Слава тобі, Господи. Дякую…

КІНЕЦЬ.