Тепер я зовсім не розумію свого чоловіка і того, що він від мене очікує. Йому чомусь здається, що я повинна щиро любити його дітей від першого шлюбу. І мені, чесно кажучи, важко зрозуміти, що діється у нього в голові, коли він мені постійно про це говорить. Звичайно, я розумію, що це його рідні діти, у нього до них самі теплі батьківські почуття, але чому я повинна їх любити, я не розумію?

Я готова зрідка виховувати їх, якщо того вимагатимуть обставини, але подарувати справжню щиру материнську любов я готова тільки по відношенню до своєї дитини. Я жінка, а материнські почуття просто так не приходять.

Звичайно, я розумію, що, можливо, чоловікам важко це зрозуміти і він вважає мене безсердечною та черствою, але інакше ніяк. Адже жінка здатна полюбити лише власну рідну дитину.

Найцікавіше в цьому те, що я весь час намагалася з ним поговорити. Він начебто слухає і розуміє мене, але його вчинки говорять про зворотне. Виникає відчуття, ніби він не тільки мене не хоче розуміти зовсім, а й ніколи не зможе. Адже йому здається, що його діти є прямим продовженням його. Однак це не так.

Діти – це не їхні батьки, і їх не можна полюбити просто тому, що ти кохаєш їхнього тата, і я сама не винна в цьому, своєї вини я не відчуваю.

Зі мною постійно говорить і повчає мене моя свекруха, мама мого власного чоловіка, яка чомусь вирішила, що не тільки має право втручатися в наше життя, але і здатна зрозуміти мене. Цій жінці дійсно здається, що якщо вона колись народила, то тепер розуміє всіх людей, у яких виникають проблемами з дітьми.

До її порад дуже прислухається її син, мій чоловік, хоча вони не завжди влучні. У мене відчуття, ніби вона спеціально це робить. Не здивуюся, якщо скоро почне приїжджати до нас і ліпити на холодильник записки, в яких будуть її чергові моралі.

Мої батьки мислять приблизно так само, тому я навіть не можу прийти за порадою у власний будинок до найрідніших людей. Він на час став для мене чужим, на жаль, мене ніхто розуміти не хоче.

Добре, що хоч мої подруги мене розуміють і намагаються підтримати в усьому, адже вони бачать, як я постійно сумую. Жодна з них навіть натяку не дає на те, щоб я спробувала прийняти цих дітей як своїх рідних.

Вони прекрасно мене розуміють і говорять, що полюбити можна тільки власних дітей, така вже природа жінки-матері. У такі важкі життєві моменти я дуже вдячна, що вони у мене є. Адже по суті це єдина підтримка моя сьогодні.

Так чи інакше, але я щиро вірю, що переконати свого чоловіка в своїй точці зору зараз першочергове завдання. Адже, якщо він цього не зрозуміє, ми не зможемо жити щасливо разом однією сім’єю. Сумно буде, якщо через це ми розлучимося.

КІНЕЦЬ.