З кав’ярні Ольга вийшла засмученою. Знову Яна почала вихвалятися черговим перстеником, який подарував коханий.

– Три більші діаманти і чотири – малесенькі, – говорила вона, показуючи руку, на середньому пальчику якої виблискувала прикраса.

– Уявляєте, я прокидаюся, а біля мене – букет тюльпанів, поміж листочків якого була коробочка з прикрасою!

А тільки-но вийняла і стала оглядати, аж тут Мирослав заходить із двома філіжанками ароматної кавусі і свіженькими круасанами.

– Пощастило ж тобі, – ледве приховуючи заздрість, мовила Орися.

– А мій, дівчата, тільки й дивиться, щоб йому приготувати, під носа усе поставити, а тоді прибрати. Ще й фиркнути може – то надто гаряче, то не достатньо посолено. А квіти для мене – це щось зі сфери фантастики.

Оля, тихо зітхнувши, промовчала. Та й що вона могла сказати, коли у свої 35 була одна-однісінька у великій, гарно обставленій квартирі, яку батьки подарували на 30-річчя?!

Збираючи сумку, Ольга поклала спечений кекс, який так любить бабуся, медикаменти, які традиційно привозить їй кожного місяця, пачку чаю дідусеві, солодощі та інші смаколики.

Сівши за кермо, рушила за місто – в напрямку того чарівного села, у якому пройшло її дитинство і в якому її й нині чекають.

– Зараз бабуся обійме мене, поцілує, – подумала вона і усміхнулася.

– А тоді дідусь скаже, що я схудла. Потім прибіжить Тузик. Буде лащитися і випрошувати кісточки – от звідки він знає, що я кожного разу везу йому їх? Повечеряємо і…

КІНЕЦЬ.