Мама у Михайла важко занедужала, несподіванкою її відхід не став. Несподіванкою стало, що друзі дитинства знайшлися самі та були поряд під час цих важких днів.

З рідного міста Михайло виїхав відразу після школи, і бував після цього буквально кілька разів: на ювілеях батьків, на весіллях та коли не ставало близьких родичів. Занесла доля в інший кінець країни, не наїздишся.

Ховати маму Михайло приїхав один – дружина з дітьми вдома залишилися, молодший занедужав. У перший же день почав бігати містом, вирішувати різні організаційні питання, і вже до обіду зателефонували двоє колишніх однокласників із запитанням «Чим допомогти?».

Мама у Михайла вчителькою мало не півстоліття працювала. Півміста, напевно, на ім’я-по-батькові її знали: або самі в неї вчилися, або дітей своїх у її клас водили. Може, тому й розлетілася новина швидко. Але це не суть.

За роки життя у великому місті Михайло встиг забути, що людям може бути не байдуже. Подзвонити, розповісти про проблему, і ось вже двоє-троє приходять – побачитися, поряд побути, поспівчувати, допомогти. Гроші зібрали від учнів колишніх, від сусідів (Михайло був упевнений, що забута ця традиція давно), кафе хороше порекомендували, з транспортом виручили: усі, хто має машину, знайшли час приїхати, взяти додаткових людей.

За три дні Михайло раптом відчув, що мала батьківщина – не порожні слова та й поняття чоловічої дружби ніхто не скасовував. Роки його розділили з однокласниками, а зустрілися як рідні, ніби й не було цих 20 років. Справжнє – воно з роками тільки міцніше стає, помічали?

Ностальгія, подяка, тепло, світлі спогади, рідні з дитинства люди, сльози… все це наповнило Михайлові душу. А ще: він зустрів, нарешті, ту, від якої й поїхав колись у далекі краї. Віру, його перше кохання, прийшла не одна – разом чоловіком. З тим самим Андрієм, якому вона ще у старших класах віддала перевагу.

Тепер і згадати те горе смішно. Так, Віра вибрала не відмінника і спортсмена Михайла, а трієчника і бешкетника Андрія. А Михайло ж заради неї на все був готовий! Але Віра була непохитна, жодних шансів не давала, і Михайло здався. Залишив закоханих, поїхав із сумом у душі. Згодом охолонув, звичайно, але смуток раз у раз і охоплював його. Такі, знаєте, думки про нездійснену долю. Яким воно могло б бути, інше життя? Із Вірою?

І ось вона тут, у квартирі його батьків. Накриває стіл, миє посуд, дивиться на нього тепло, відчинено. Начебто й змінилася, та все та ж сама: грайливі очі, неслухняні кучері, ямочки на щоках, низький голос. Красива, загалом, як і раніше!

Почали розмовляти – хто де, що та як, сім’я-діти, мрії та реальність. Михайло слухав про її життя, про те, як вони з Андрієм невеликий свій бізнес разом піднімали, як сини ростуть і раптом відчув: усе як треба. І в нього, і в неї все, як треба. Немає жодної краплі печалі в тому, що доля не поєднала їх єдиним вузликом. Віра жодного разу не пошкодувала про свій вибір, Михайло це відчув, а завдяки зустрічі усвідомив: стосунки на інший рівень перейшли.

Незважаючи на роки та відстані, вони залишилися близькими людьми. Така спорідненість ніщо не замінить. Адже й Андрій вже не ревнував – розумів, що жодної недомовленості не лишилося.

…Михайло поїхав додому, переживши справжній очищення, від цього повернення в дитинство. Іншими, вдячними, очима побачив своє минуле та все, що мав у теперішньому. Знайшов Андрія та Віру у соцмережах, додав їх у друзі.

А через півроку поїхав зі спадщиною питання вирішувати, взяв дітей із собою – вони з  хлопчаками Віри теж потоваришували. Може, й у них до душевної близькості дійде? А може, й інші подарунки доля готує? Діти ровесники. Можуть і закохатися. І споріднити колишніх однокласників.