– Валя, ну що ти стоїш! Твій схоже знову з Любою зустрічається, – сказала сусідка Ганна, як тільки влетіла в хату до Валентини. – Бачила її, в посадку пішла.

– Та може вона за грибами в посадку пішла, – спокійно відповіла гості Валентина. В середині вона занервувала, але виду не показала. – І взагалі, що ти воду каламутиш, плітки розносиш. Не гуляє мій Іван, після роботи він завжди вдома.

– Ага, а йому і не треба після роботи, вони і у робочий час зустрічаються. Скільки разів бачила, як Люба в посадку бігає. Назад йде і нічого в неї в руках немає – ні грибів, ні ягід.

– А з чого ти вирішила, що вона з Іваном там зустрічається? Та мало чого вона в ліс ходить. Іди, давай, Ганно, додому, не хочу нічого слухати.

– Та я ж тобі, Валя, добра бажаю, як ти не розумієш. І чого цій Любі не вистачає…

Валентина виставила сусідку Ганну, свою колишню однокласницю, з дому і знесилено сіла на стілець. Ноги не тримали. Невже знову?.. Адже обіцяв, що більше ніколи.

Зі спальні почувся плач дитини. Син потребував її уваги. Валентина встала, глянула на годинник – час годувати. Підійшла до ліжечка, взяла малюка на руки. Той неспокійно завозився, знову заплакав.

– Мій маленький, зараз переодягнемося в сухе і їстимемо.

Вона швидко переодягла малюка, і знову поклала його в ліжечко.

– Полежи трошки, сонечко, пограйся. Зараз я приготую тобі їжу.

Валентина пішла на кухню готувати суміш. Ввімкнувши чайник, Валентина сіла в очікуванні. А думки повернулися до того дня, коли так само прибігла ця сусідка. Валентина якраз тільки поклала сина.

Ганна забігла і одразу заявила:

– Валя, не буду ходити навколо, скажу відразу – твій Іван зраджує тобі з Любою. І це точно. Я тобі кажу це з добрих спонукань, тебе шкода. Та й щоб ти його приструнила. А та хоч би совість мала, адже знає, що у вас малюк і все одно лізе в сім’ю.

Чоловік тоді зізнався, що так і було…. І  запевнив, що це вийшло зовсім випадково, що більше ніколи.

Як не було б важко, але Валентина тоді повірила йому. Буває ж, що людина помиляється…. Вибачила.

Син знову заплакав, нагадав про себе.

– Зараз, мій рідненький, зараз мама тебе погодує, – примовляючи, молода жінка почала розводити суміш. – Потерпи трохи.

Взяла пляшечку, підійшла до сина, взяла його на руки і почала годувати.

А думки знову повернулися до Івана. Адже обіцяв, невже обдурив? Тоді йому не буде вибачення.

Валентина глянула на настінний годинник. Іван ще не скоро повернеться з роботи. Довго чекати… А як хочеться глянути йому у вічі. Що там у нього? Знову обман?

Або намовляють люди.

Та ні, у них в селі відразу все і всім стає відомо.

Якщо знову зрада – тоді все. Більше вірити йому не зможу і жити з ним не зможу і не хочу. Виїду. Поки що до батьків повернуся. А там побачимо. Хай Іван живе як хоче і з ким хоче. А ми із сином самі без нього проживемо.

Валентина вирішила так, трохи заспокоїлася і почала нетерпляче чекати на Івана з роботи.

Нарешті, відкрилися вхідні двері. Валентина підхопилася та пішла зустрічати чоловіка.

– Привіт, Валю. Ну, як ви тут? – стомлено сказав Іван.

– Щось я зовсім зголоднів. Трохи перепочину, а ти поки що накрий на стіл.

Валентина мовчки подала чоловікові вечерю.

– Ти мені не відповіла. Як наш синочок, Валю? – повторив Іван.

– Нормально. Недавно поклала його, – сухо відповіла Валя.

– Щось у тебе настрою немає. Валя, у тебе все добре? Ти не занедужала? – занепокоївся Іван.

– Іване, я хотіла з тобою поговорити. Ти спочатку повечеряй, – раптом сказала Валентина.

Іван глянув на засмучене обличчя Валентини.

– Та що сталося? На тобі немає обличчя! – невитримав чоловік.

Зі спальні почувся плач малюка.

– Ну ось, прокинувся. Я піду заспокою його, а ти вечеряй, – сказала Валя і пішла до сина.

Валентина квапливо вийшла із кухні. За кілька хвилин Іван увійшов до спальні. Валентина сиділа біля ліжечка, задумавшись. Малюк спав.

Іван підійшов, і, посміхнувшись, погладив синову ручку.

– Рости швидше синку, будемо разом з тобою на рибалку їздити, – усміхнувся чоловік.

– Валю, ну що ти хотіла мені сказати? Давай вийдемо звідси, щоб не потривожити сон нашого козака.

Вони вийшли зі спальні. Валентина почала говорити, дивлячись у вічі Іванові. Хотіла подивитись на його реакцію.

– Іване, сьогодні приходила Ганна. Ти знову почав зустрічатися з Любкою? Тільки, будь ласка, не обманюй, скажи мені правду.

Іван не очікував такого питання. Він навіть спершу розгубився від несподіванки. А потім обурився:

– Ні, що за люди! Їм погано, коли у сім’ї все добре. Валю, ну яка Люба! Та не потрібна вона мені, ти в мене є! Одного разу зробив помилку, причому толком і сам не пам’ятаю, як вийшло, так тепер до кінця днів усі пам’ятатимуть. Що цій Ганні потрібно? Зараз піду з’ясую, звідки вона плітку принесла.

– Іване, вона каже, що ви вдень зустрічаєтеся в посадці. Бачила, як Люба неодноразово ходила туди.

– І що вона сказала, що мене з нею бачила? – вигукнув Іван.

– Вона впевнена, що Люба саме з тобою там зустрічається, – пояснила Валентина.

– Гаразд. Піду сам у неї спитаю. Іван розвернувся і пішов до сусідки. Постукав у вікно. Ганна визирнула.

– Виходь зараз же! – махнув він рукою.

Ганна вийшла.

– Чого тобі?

– Це тобі що від мене треба? Ти бачила мене з Любою? Ні? А чому тоді про це говориш? Дружині моїй прийшла нашептала, розбрат у сім’ю вносиш! Ох була б чоловіком…

***

Іван таки зумів переконати дружину, що наговорили на нього. Ні з ким він не зустрічається, у нього є двоє найулюбленіших людей – вона, Валентина, та їх синочок.

***

А в цей час Люба сиділа вдома і дивилася в одну точку. От і доходилася вона в посадку. Третій місяць вже йде.

Мовчала весь цей час, але для себе давно вирішила – все одно народжуватиму. А сьогодні нарешті розповіла коханому своєму Андрію, що чекає від нього дитину. Думала – зрадіє, розлучиться, нарешті, зі своєю…

Але як же він запереживав! Вона не чекала від нього такої реакції, навіть шкода його стало.

– Люба, ще є час, ось візьми гроші, і зроби все можливе, щоб вирішити цю проблему. А взагалі – ти певна, що це моя дитина? Я чув, ти з Іваном у свій час крутила?

– Та не крутила я. Випадково все вийшло. Причому лише один раз. А ти мені завжди подобався. Твоя це дитина, Андрію. І взагалі, я вирішила – народжуватиму.

– Гаразд, не будемо сперечатися про батьківство, зрештою це легко буде перевірити. Люба, ти всерйоз вирішила залишити дитину?

– Андрію, мені далеко не вісімнадцять років, щоб ось так жартувати, вік вже не той.

– Ну, тоді вибач. У мої плани не входило заводити дитину на стороні поза сім’єю.

***

Сидить Люба, згадує життя своє невеселе. Чому їй не щастить? Наче й на обличчя симпатична, а ось… Щастя немає…

Однокласниці давно все одружені, їхні дітлахи до школи ходять, а їй дістаються лише одружені.

З кожним із них вона намагалася побудувати стосунки, мріяла – розлучиться, одружується з нею.

І кожен із них обіцяв, просив лише трохи почекати. Зовсім трошки. І вона чекала. А час так швидкоплинний.

Тепер все. Марні усі надії на сімейне життя. Вона й так проживе. Зате не одна буде на світі. З донькою…

Люба чомусь була певна, що в неї обов’язково народиться донка. Вона навіть ім’я їй уже вигадала – Валерія. Таке незвичайне, гарне ім’я, як їй здається. У кіно побачила, героїню так звали.

І її донька Валерія обов’язково буде щасливою. Принаймні, вона неодмінно буде щасливішою за свою матір…