Все своє життя я присвятила дітям, особливо після того, як чоловік пішов з сім’ї. Я ставила їхні потреби вище за свої, працювала невтомно, щоб забезпечити їм все необхідне.

Але тепер, коли мені вже за шістдесят, я відчуваю себе забутою. Мої діти, дочка і син, здається, забули про ту турботу і любов, яку я їм дарувала всі ці роки.

“Мамо, я зайнята зараз, не можу прийти. Може, попросиш брата?” – казала моя дочка щоразу, коли я просила про щось. “Я живу занадто далеко, мам. Чому б тобі не зателефонувати сестрі?

Вона ж живе поруч”, – відповів уже син, коли я зверталася до нього. Мені ставало сумно від таких розмов.

Я не просила багато чого – лише невеликої уваги, допомоги по дому, можливо, компанії на прогулянці. Але мої діти, здавалося, були надто зайняті своїм життям, щоб приділити час старіючій матері.

Якось я вирішила зібрати їх обох і відверто поговорити про все, що накопичилося. “Діти, я завжди була поруч, коли ви мене потребували.

Але зараз, коли мені потрібна ваша допомога, здається, ви забули про мене,” – почала я, намагаючись приховати свій смуток. Моя дочка подивилася на мене здивовано. “Мам, я навіть не замислювалася про це. І тільки тепер зрозуміла. Як же соромно.

Вибач, я виправлюсь”, – сказала вона. Син теж здавався збентеженим. “Мам, я не хотів, щоб ти почувала себе самотньою.

Я постараюся приїжджати частіше”, – обіцяв він. З того часу вони приділяли мені більше часу. Ми почали проводити разом вихідні, обідати три рази на тиждень.

У той період я зрозуміла, що іноді потрібно відкрито говорити про свої почуття та потреби, щоб бути почутою. Мої діти, у свою чергу, усвідомили, що турбота про батьків – це не лише обов’язок, а й можливість показати кохання та подяку.

КІНЕЦЬ.