– Микола, здається почалося, йди машину заводь, пора у пологовий їхати!

– Ага, зараз, де ключі?! Ой, щось я розгубився, хвилююся, ніби мені народжувати доведеться!

– Я й сама хвилююся, вперше все таки… Але нічого, все добре буде! Борщ, пюре з куркою в холодильнику, їж, доки мене не буде, нам тато міцний треба і сильний! Ой…

Світлана взяла рукою за живіт. Чоловік пішов на вулицю.

Взявши сумку, Світлана вийшла з квартири.

– Ну ось, скоро повернуся вже з синочком, – посміхаючись, подумала вона, погладжуючи живіт…

…Світлана з Миколою одружилися сім років тому. Вона була єдина дитина в сім’ї, Микола теж.

Батьки Миколи купили їм простору трикімнатну квартиру, батьки Світлани допомогли зробити ремонт і купити меблі.

Микола відкрив свою автомайстерню, яка почала згодом приносити хороший дохід. Світлана працювала школі. Вона дуже любила свою роботу, своїх учнів.

Через рік сімейного життя вона зрозуміла, що не вдається завагітніти. Походи по лікарях нічого не дали. Обоє здорові. Сказали, так буває, треба зачекати.

І вони чекали. Світлана часто ходила в церкву, молилася, просила в Господа дитину.

Вона сподівалася, що її молитви будуть почуті і станеться диво…

І диво сталося! Вагітність проходила легко. УЗД показало, що буде син.

Вирішили назвати Богдан. Богом даний, тобто.

Світлана з любов’ю збирала придане дитині, купувала пелюшки, сорочечки, навчилася в’язати кофтинки.

Вона не була забобонною, і не слухала тих, хто казав, що не можна заздалегідь нічого готувати для малюка, прикмета погана…

І ось через кілька годин вони побачаться, мама й довгоочікуваний син… Цікаво, як він виглядатиме, на кого схожий? Про це Світлана думала під час поїздки у пологовий…

…Через кілька годин народився маленький Богданчик.

Світлана, дивлячись на зморщене личко сина, заплакала від розчулення. Її рідненький синочок, такий крихітний, а голосно як кричить, заявляючи про себе цьому світу…

Світлану перевели у палату, де були ще три жінки, Ганна, Ольга й Оленка.

З першими двома вона одразу порозумілася, обговорювали пологи, вагітності, чоловіків.

Оленка була наймолодша з них, на вигляд років двадцять.

Худенька, світловолоса, з блакитними очима. Про себе вона нічого не розповідала, переважно лежала обличчям до стіни. Коли годувала доньку, то робила це неохоче, ніби злилася.

Якось вона вийшла з палати, й Світлана спитала Ганну.

– Оленка щось говорила про себе? Якась вона сумна весь час…

– Ні, мовчить увесь час, ніби не рада дочці.

Світлана вийшла в коридор, і побачила Оленку, яка плакала, біля вікна. Вирішила підійти до неї.

– Щось трапилося, Оленко?

Та швидко витерла рукавом халата сльози і обернулася до Світлани.

– Мені нема куди йти після пологового… Я, мабуть, відмовлюся від дочки.

– А твій чоловік де? Рідні є?

– Я сирота, виросла в дитбудинку. Вступила в училище, жила в гуртожитку, познайомилася з хлопцем, було все серйозно, збиралися одружитися. Олексій винайняв квартиру, де ми й жили.

Я завагітніла, його батьки були проти нашого шлюбу, негоже, мовляв, хлопцеві з нормальної родини з дитбудинком зв’язуватися…

Він спочатку не слухав їх, але потім запропонував почекати з одруженням. А нещодавно заявив, що дитина не від нього.

Начебто його мама бачила мене з якимсь хлопцем, він обіймав мене…

А це неправда, я просто стояла на вулиці розмовляла з одногрупником, коли вона мене побачила!

У результаті він мене покинув… І куди я подамся з дитиною? Житла немає, грошей немає, навчання кинула…

Може мою доньку заберуть хороші люди і вона уникне моєї долі… Що я можу їй дати?!

Світлані було шкода дівчину. У скрутну ситуацію потрапила…

– Оленко, я розумію, що все складно, але не поспішай, не роби страшної помилки… У твоєї дівчинки нікого немає крім тебе, ще й ти залишиш ту, яку носила під серцем…

Оленка зітхнула і мовчки пішла у палату. Більше на цю тему вони не говорили.

Увечері до Світлани прийшов чоловік.

– Ну як там Богдан Миколайович, апетит хороший? На кого схожий? Бабусям вже не терпиться онука побачити, дні рахують до твоєї виписки.

Світлано, ми ліжечко вже встановили, дитячі речі розклали в шафку, все готово!

– Апетит чудовий, їв би і їв, весь у тебе… – сказала Світлана. – Миколо… Нам треба серйозно поговорити. Нам треба ще одне ліжечко…

– Як це ще одне?! – ахнув чоловік. – Чи ти двійню народила і не сказала мені?

Микола дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається.

– Ні, звісно… Зі мною в палаті лежить дівчина, Оленка, хоче відмовитися від дитини, бо їй нікуди йти, хлопець покинув. Сама вона з дитбудинку, рідні нема. А дівчина хороша, я відчуваю… Треба допомогти людині в біді.

Не можна, щоб вона відмовлялася від дитини. Розумієш? У нас місця вистачить, виділимо одну кімнату, і нехай поки що живе, а там видно буде…

– Світлано, вона чужа людина, незнайома, тим більше росла в дитбудинку, все, що завгодно можна очікувати… І ти пропонуєш поселити її у нас? Дивне рішення.

– Миколо, яка різниця, що вона жила в дитбудинку, вона жива людина, у неї і так доля нещаслива, і дитина не винна в цьому. У неї, звісно, заберуть дівчинку в сім’ю чи ні, може в дитбудинку опиниться при живій матері. Вона у розпачі, не знає, як жити далі…

– Ну, знаєш… Треба подумати… Ти добра в мене, звичайно, але лячно якось…

– Миколо, я тебе дуже прошу, давай допоможемо їй…

Микола зітхнув і кивнув головою на знак згоди. Світлана обійняла його й пішла у палату…

…А там, стояв галас… Завідувачка пологового будинку сварилася до Оленки:

– Що надумала, га?! Дитину залишити діло нехитре, а як далі житимеш? З якою совістю? Думаєш, у дитячому будинкуїй медом намазано буде?

Не вигадуй, дівко, подумай сто разів!

Оленка сиділа на ліжку, голова опущена, а по щоках текли сльози. Завідувачка вибігла з палати розгнівана. Ганна з Ольгою годували дітей.

– Оленко, у мене до тебе пропозиція. У нас із чоловіком трикімнатна квартира, місця багато, поживеш поки що у нас із донькою, а там видно буде. Життя налагодиться, ось побачиш. А твоя донька дуже потребує мами… Он, у тебе молоко тече по сорочці, погодуй дитину.

– Оленко, Світлана діло говорить. Не гарячкуй, бо потім пізно буде… Пропонують добрі люди допомогу – не відмовляйся, – сказала Ганна.

Оленка взяла дочку на руки і почала годувати. Дівчинка ковтала молоко, голосно прицмокуючи.

– Дякую, Світлано, я згодна…

– Ну от і добре! Пелюшок і сорочечок у мене багато, вистачить на двох, не переживай, ліжечко друге знайдемо. Нічого, витримаємо!

На виписку Микола прийшов із двома букетами. Один для дружини, інший для Оленки. Весь персонал пологового будинку прийшов подивитися на родину, яка дала притулок Оленці.

– Дай Боже вам щастя і здоров’я, добрі люди! Можна сказати, що ви врятували Оленку від помилки на все життя, впевнена, добро вам повернеться, – сказала завідувачка пологового при прощанні.

Батьки Світлани й Миколи не схвалили таке рішення, але Світлана твердо заявила, що по-іншому вона не могла вчинити, і це не обговорюється.

Оленка прожила у них два місяці. Вона допомагала по господарству, готувала, прибирала, прасувала. Всіляко хотіла віддячити за допомогу.

А якось Оленка пішла в магазин і не повернулася. Світлана знайшла на столі записку, кинулася читати:

«Люба, Світлано, я дуже вдячна за все, що ви з чоловіком зробили для мене й доньки. У мене немає майбутнього, я не хочу, щоб Ліза блукала зі мною незрозуміло де, житла немає, працювати поки я не зможу, і жити вічно у вас ми не будемо.

Тому я вирішила залишити Лізу вам. Для неї це найкраще рішення. Я знаю, що ви її не віддасте в дитбудинок. Я написала відмову від дитини, лежить разом із запискою, сподіваюся, цього вистачить.

Коли дочка підросте, не кажіть їй про мене, нехай думає, що ви батьки.

Будь ласка, зрозумійте мене й вибачте. Оленка.»

Світлана аж присіла від прочитаного. Вона поклала листа на стіл. Ось це Оленка виробила… Залишила все-таки дитину… Звісно, Світлана нікуди не віддасть Лізу, але як Микола поставиться до такої новини?

– Миколо, Оленка залишила дитину, написала відмову, а наче ж усе було добре… Що робити будемо?

– Що, що… Удочеримо дівчинку, звісно. Буде сестра Богданчику… Говорив я тобі, дивна це витівка, але що вже тепер… Та й звикли ми до дівчинки вже, який дитбудинок, наша вона буде…

Владнали все з документами, оформили дівчинку на себе.

Ліза росла доброю і лагідною, з братом дуже дружили, були не розлий вода. Світлана з Миколою любили її так само, як і рідного сина. Ліза не знала, що вона не рідна…

…Минуло десять років.

Пролунав дзвінок у двері. Світлана відкрила, думаючи, що то діти з прогулянки прийшли. Але побачила… Оленку!

– Привіт, Світлано. Я по доньку. Не можу я жити спокійно, все ж таки рідна дочка…

– Привіт, Оленко. І як ти собі це уявляєш?! Ліза думає, що ми рідні, це несподівано для дитини буде… Та й немає жодних прав у тебе, ми її вдочерили…

– Світлано, я так картаю себе, що так вчинила, що мені робити? Я одружена з хорошим чоловіком, дітей у нас немає. Я хотіли забрати Лізу і жити разом… Розкажи про неї, яка вона виросла…

– Ліза хороша, добра дівчинка, любить нас, а ми її. Оленко, не треба її чіпати, нехай усе буде так, як є, в її інтересах це, розумієш?

– Мабуть, ти маєш рацію… Дай мені будь ласка її фотографію… На згадку…

Світлана винесла дві фотографії, одну, де Ліза маленька, і зовсім свіжу. Оленка посміхнулася.

– Гарна яка, і на мене схожа… Світлано, візьми ось гроші, будь ласка, купіть Лізі що захоче. Я більше вас не турбуватиму, обіцяю. Мені дуже шкода, що так сталося…

– Оленко, у Лізи все добре буде, не хвилюйся. І тобі бажаю знайти спокій. Ти свій вибір зробила, треба змиритись…

Оленка пішла, а Світлана подумала, як часто життя буває непередбачуваним.

Народила сина, і заразом отримала дочку.

А ось і діти прийшли з прогулянки, треба їх годувати, шибеників…

Оленка, як і обіцяла, більше не турбувала їхню родину. А Ліза так і не дізналася, що вона їм не рідна…

КІНЕЦЬ.