– Олю, я повернувся! Уляна вдома? – Святослав Олегович поставив сумку в коридорі. – Олю, борщ є? Нагрій мені, часнику почисти, і хліба наріж більше, домашнього хочеться!

Ольга скривилася, добре, що чоловік її не бачив, але подумалося їй:

– Ох, село!

І пішла гріти борщ.

– Ти мені про Улянку нашу не відповіла, – Святослав Олегович уже переодягнувся у спортивні штани й майку.

– Скільки вже говорила – одягни шорти, чи джинси, для дому спеціально ж купила, – дивлячись на чоловіка думала Ольга. – Наче ж нормально заробляє, з солідними людьми спілкується, а вдома, як мужлан. У ресторані йому несмачно, на прийомі – нудно. І не старий начебто, але лиску не має, модні речі носити не вміє. Мужлан і є мужлан!

Правда думала Ольга про таке без роздратування і злості. Даремно сподівалася, що він зміниться, а може й добре?

Ольга подивилася йому прямо в очі й сказала воркуючим голосом:

– Та знову Ульяночка до подруги поїхала, дні на три начебто…

І вона чарівно усміхнулася чоловікові, підставивши щічку для поцілунку.

– Святику! А ти руки мив? – запитала Ольга. – Іди вимий, ти ж з дороги, а може, ввечері до Коваленків сходимо? Вони знову кликали.

І Ольга награно надула губки.

Чоловік вона любила, але їй так і хотілося його під себе переробити…

Святослав Олегович, дивлячись на дружину, посміхнувся:

– Мда-а-а, ось що значить одружитися з жінкою набагато молодшою за себе. Начебто все добре, але …

Матері його дочки Уляночки під час пологів не стало, вони в селі жили.

Спершу бабусі з донькою йому допомагали, а потім він Ольгу зустрів…

Випадково.

У простому сарафанчику на березі їхньої річки вони з Уляною поїхали купатися, а тут ВОНА, з подругою.

Святослав із донькою в мʼяча гралися, той покотився у бік дівчат, Уляночка до них підбігла.

Ольга їй кинула м’яча і розсміялася:

– Тримай!

Уляна їй назад, потім подружці її теж. Так і кидали, поки до них Святослав Олегович не підійшов.

– Ну що, дівчата, весело у вас, можна з вами? – запитав він. – Приймете?

Всі троє давай реготати, у Ольги в очах смішки, а що ж, Святослав Олегович мужик видний, спортивний, та й молодий.

І всього йому під сорок тоді було. А Олечці – двадцять три.

Вони спочатку з Уляною дуже добре ладнали. Дівчата ж, порозумілися.

А як Олечка з ним, із Святославом поладнала! Ох! І мужланом він їй тоді не здавався.

Він уже й забув майже, як це буває, а тут таке. Коротше кажучі з кохання великого вони одружилися, і досі все в них добре.

Та тільки дітей поки що немає, а вже дев’ять років як одружені.

Донька Улянка зовсім доросла стала, незабаром дев’ятнадцять, але ось у них з Ольгою щось розбрат пішов.

– Та й яка вона мачуха, Оля? Сама ж материнства не пізнала! – шкодував він Ольгу.

Звісно, не мати, але по-своєму вона Уляну любила. А всі її думки Святослав бачив по очах. Знав, що й мужланом вона його вважає, багато чоловік всього помічав.

Але було те, чого не можна не поважати. Ольга у скрутну хвилину весь свій пафос забуває. Улянка як слаба була дуже, так Оля від неї ночами не відходила.

А так є таке, любить Ольга похизуватися. Чоловік же ж у неї три роки як начальником став.

Святослав і сам не очікував, що його призначать. Тож, виходила нібито за простого чоловіка, а тепер пані, образно кажучи.

– Ти мене, Олю, Святиком не називай, не думай, що звикну, не дочекаєшся! – сказав Святослав набираючи борщ деревʼяною ложкою.

Любить він їсти дерев’яною, вона не гаряча.

– Ох і смачно Олечка моя готує, – подумав чоловік..

– Мати мене Славком називала, Славко і кажи, хороше ім’я. Дід мій теж був Святослав Олегович, а батько – Олег. Ось народиш мені сина, теж Олегом назвемо. Олю, все в нас вийде. Тільки не змушуй мене сім’ями дружити з керівництвом. Я в цій команді не найвищу посаду маю, для мене це вершина, я не їх поля ягода. І не буду ніколи.

Ольга рукою щоку підперла, слухає – ох, своє б їй дитя, переключила б думки, жінкою, матір’ю стала б…

Святослав Олегович доїв борщ. Ольга йому шматочок відвареного м’ясця виклала на тарілку й скибочки смаженої картоплі.

Чекала, наготувала… Святослав спробував.

– Олечко, ну одразу відчуваю, що я вдома! А Уляна з чого це раптом у подруги? Не порозумілися чи знову? Ех, дівки, батько у відрядженні, то одразу сварка!

Він відклав ложку, обійняв дружину, і з Ольги тут же вся пиха і зійшла,

– Ну, навіть якщо трохи і мужлан, і що?! Та хай вони так і думають, їм би такого чоловіка знайти! Заздрять, от і базікають казна-що, – вирішила Ольга.

Давні знайомі досі не вірять у те, що Олечка вийшла за простого тоді ще робітника, та ще й з дитиною.

Ось і кажуть їй періодично, що вони не рівня.

…Уляна жила у подруги Аліни на дачі.

Вдома з Ольгою стало просто неможливо, вона стала нервова якась, а ще ж недавно вони були як подруги.

Роль матусі грає, молода занадто! Уляна не могла її в цій ролі сприймати.

Погода була чудова, вирішили піти на кар’єр викупатися. Там пісочок майже як на курорті. Наплавались, сіли біля води позасмагати.

Аліна щось про свого хлопця розповідала,а Уляна кивала їй ліниво, на природі її розморило після купання. І спостерігала за дівчинкою, що з м’ячиком купалася.

Навіть згадала, як вони з Ольгою такого ж чудового дня познайомилися. Правда Уляна була старша, аніж ця дівчинка.

Дівчинка кидала м’ячик на воду і сміялася, за нею спостерігав хлопець із берега. Потім до хлопця підійшли знайомі, він відволікся. А дівчинка лягла на м’яч, обхопивши руками, і гукнула:

– Дивись, я пливу!

Попливла, але м’яч з-під неї вислизнув, а вона запереживала, хоча там і не глибоко.

Уляна підскочила, допомогла їй встати і вийти з води, але вона плакала.

– Василино, ти чого? – хлопець взяв її на руки. – Я ж тут, на секунду тільки відвернувся!

– Тату, – плакала дівчинка. – Мій мʼячик поплив…

Уляні стало її і шкода, і смішно – така мила! Вона зайшла у воду, наздогнала м’яч, вийшла і повернула його дівчинці.

– Тримай, і більше не губи, і не плавай сама, тільки з татом і з мамою, зрозуміла?

Мала кивнула, сльози одразу висохли.

– Так!

Вона дивилася на Уляну так, наче вона фея.

– Дякую, – хлопець узяв дівчинку на руки. – Ну що, тримайся міцніше, ходімо додому!

І пішов, а дівчинка помахала вільною ручкою Уляні.

– Це Артем зі своєю донькою Василинкою, гарненька, так? Він один її виховує, уявляєш? Неподалік нас живуть, його дівчина в пологовому від дитини відмовилася і поїхала. Артем забрав і виховує її разом із матір’ю своєю, – пояснила Аліна.

– Відмовилася? Від своєї доньки? – не повірила Уляна. – А народжувала навіщо?

– Та хто ж її знає, вони зустрічалися, Артем їй заміж пропонував, не любила його напевно, хіба таких зрозумієш? – махнула рукою Аліна.

Наступного дня вже на підході до озера Василина вже чекала Уляну:

– Ого, ти прийшла, будеш зі мною купатися?!

І тут Аліна побачила Артема і аж присвиснула.

Він ніс їм лимонад і морозиво.

– Ну от ми і припливли, здається хтось комусь сподобався!

Коли Уляна виїжджала, Артем попросив її номер телефону, а Василина плакала і не хотіла її відпускати.

Вдома Ольга й батько були якимись загадковими, Ольга називала тепер батька Славком, так, як його бабуся називала.

І взагалі щось змінилося, а через місяць Ольга ніяково сказала Уляні несподіване:

– Уявляєш, у тебе скоро буде брат, чи сестричка!

А потім запитала якось запобігливо:

– Улю, а ти мого малюка любити будеш?

Уляні раптом стало шкода свою молоду мачуху, ніби та була за неї молодша і не вміла сказати про те, що хоче, щоб у них була дружна сім’я.

І Уляна рвучко обійняла Ольгу, згадавши, як та шкодувала її, і годувала, і втішала, і схоже розуміла і переживала, що не буде вона Уляна матір’ю, не зможе.

– А мені хлопець один подобається, – раптом проговорилася їй Уляна, сама навіть не знаючи, і як вона так могла! – Він мені дзвонить щодня, а в нього дочка є, ти уявляєш, Олю?

І Ольга раптом обійняла Уляну, і глянула на неї не як завжди жартівливо, а інакше, майже по-материнськи,

– Та вже ж уявляю, Уляно, але це… Це дуже непросто, ти зрозумій, краще не починати зустрічатися, якщо відчуваєш, що це тобі не під силу!

– Я не знаю, але мені Артем дуже подобається. Він такий сильний, мужній, мене до нього тягне! Він надійний, розумієш? А Василина, вона плакала, коли я їхала. Я ж така сама була, Олю! – намагалася пояснити Уляна, а Ольга кивала їй, а сама думала, як все це їй зрозуміло…

– Та які ж ви мачухи, га? Одна ще матір’ю не стала, а тепер і ти, Уляно! – вирував Святослав Олегович.

Потім повернувся до Артема, примружився:

– Ну, дивись у мене, хлопче!

І чоловіки потиснули один одному руки, причому Святослав Олегович дивився на Артема строго, ніби попереджав, Артем же ж – зухвало!

Маленький Олег любив сидіти на руках у старшої сестри. Уляна колихала братика:

– Дивись, он наша мама йде! Наша мама…

Уляна приміряє це слово на смак, вона його ніколи не говорила раніше, і їй подобається.

– Ма-ма! Ходи до нас швидше, ми тебе чекаємо!

Ольга дивиться на падчерку запитливо і одночасно милувалася і Уляною, і синочком.

Так, мама, а чому ні? Вона стала це відчувати, і це відчуття заповнило її з народженням Олежика. І тепер їй почало здаватися, що і Уляна її дочка. Звісно ж її, аякже, ну а чия ще?! Це ж вона, Ольга, завжди була з нею. Звісно її!

– Мама прийшла, бачиш, Олежику? – Уляна передала малюка Олі, і не втрималася, обійняла її, прошепотіла: – Спасибі тобі…

Це Василина вже називає Уляну мамою, їй легше, вона маленька.

А Уляна поки що не готова, але вона щаслива, що має батька, і Ольгу, і Василину. І звісно Артема.

Він трохи схожий на батька. Ольга сміється:

– Ходімо наших мужиків годувати, вони з роботи прийшли!

І для Уляни у її житті тепер все правильно, все склалося, як їй треба було.

Коли відчуваєш, що це твоє, рідне, можна сміливо йти з рідними за духом пліч-о-пліч.

І так і має бути, коли в домі панує любов…

КІНЕЦЬ.