Свекруха ті дві тисячі гривень на стіл поклала так, ніби нас золотом обдарувала. Я стою, чекаю скільки вона ще додасть, адже добре розуміла. що то не все, навіть не третина. А коли почула. що вона ще й “від себе поклала онукам” до тієї суми, одразу сказала, що про нашу сім’ю та жінка може забути начисто.

Так вийшло, що нині я людина міська, хоч і виросла в селі. Колись мої батьки придбали квартиру у місті а будинок в селі продали.

Ми переїхали, коли я вже підлітком була. Однак, за стільки років у місті я так і не призвичаїлась. Мені подобалась тиша і спокій села. Розмірене життя, труд біля своєї землі, зоряні вечори і спів пташок за вікном.

Коли я заміж виходила за Андрія, була на сьомому небі від щастя, адже він був парубком сільським. У його матері в селі була власна хата, квітник, город. Поруч із селом проходить траса Київ-Одеса, тож люди живуть в основному з того, що продають власноруч вирощене.

У свекрухи сад, квітник, город, все засаджене тим, що можна продати. Навіть гриби у погребі на пнях і в пакетах і ті на продаж. Жінка вона дуже роботяща, ніколи не сидить на місці, тож і заробляє не погано.

Перші роки я з радістю їхала в село на поміч свекрусі. Саме повітря мене наповнювало енергією. Сапати, копати, садити чи пересаджувати мені було в радість.

От тільки помітила я дещо дивне – трудимось ми, а допомагає з тих грошей свекруха своїй донці лиш, бо ж та з двома дітьми і сама.

Так, ми привозили і картоплю і городину, але я того на триста гривень і в магазині придбати можу. Не те, щоб ми нужду мали, але й образливо якось, коли при тобі дають зовиці п’ять тисяч гривень, а ти із ящиком картоплі їдеш додому.

От із часником цим вийшло. Хто садовить часник, той розуміє, що то за труд. Ми цьогоріч зі свекрухою десять сотих тими зубочками засадили.

Ну то тільки легко сказати, а що то посидіти, та більше десяти відер тих зубчиків нашолопати, а потім сапою рядків пропороти, та висадити кожен на відстані 10 см один від одного.

Скільки ми його садили, скільки сапали, копали, потім чистили і все свекруха рахувала прибуток. Ціна цьогоріч була дуже гарна на збут, тож сума повинна була вийти більш ніж пристойна.

І що? Приїхала свекруха до нас на гостину і привезла за те, що я так біля того часнику у свої вихідні наробилась, аж дві тисячі гривень. Мало того, вона ще й скрушно головою хитаючи сказала, що ще й від себе додала для онуків, бо ж вони допомагали також.

Мені аж зле стало. Та ми більше на пальне витратили коли до неї їздили, чесно. Тим більше, я розуміла, куди ті всі гроші пішли. Вчора буквально зовиця новими чоботами з 15 тисяч вихвалялась. А нам 2 тисячі?

Я б відмовилась від тих грошей, якби вона принесла все як воно по справедливості мало б бути. Все ж, ми з чоловіком працюємо, а вона одна. Та я б ще й додала від себе, якби по-людськи все. Але не 2 тисячі то точно.

— Наступного року я більше посаджу, – каже свекруха, – чого раніше не робила так? Добре що ми тепер удвох, доню?

— Може вдвох, але не зі мною, мамо. Візьміть гроші оці і якраз буде вам за що найняти якого працівника в поміч собі, бо я більше не приїду аби вам допомагати. Пробачте, але здоров’я не те, та й на роботі підробіток можна взяти. Мені ж чоботи нові потрібні, тисяч так, за 15.

Пробував мене чоловік присоромити, коли їхав картоплю копати. Говорив, що то його мама і ми повинні допомагати, адже вона для нас нічого не шкодує.

Однак, я стою на своєму і край, і справа тут не у грошах зовсім.

Ну а ви, пішли б допомагати після такого?

КІНЕЦЬ.