Микола вийшов з роботи й відчув, що дуже втомився.

Щось у них не клеїлося у відділі, всі нервували і роботу не закінчили до кінця цього тижня, як збиралися.

Довелося відкласти на понеділок…

А зараз треба про все забути, сховатися десь у тихому затишному куточку й відпочити.

Рішення він ухвалив одразу. Зателефонував дружині, сів у машину і, не заїжджаючи додому, попрямував до траси, що веде з міста до його рідного села. До мами…

Листопадовий вечір, стемніло рано, дорога мокра від дощу.

А він всю ніч погано спав через негаразди на роботі. Очі почали злипатися…

– Ні, це не діло! З’їду-но я на узбіччя, відпочину трохи, – подумав Микола і при першому зручному з’їзді так і зробив.

Ще раз глянув на дорогу, що йшла в далечінь і вела до його старенької мами…

Згадав її теплу посмішку, рідний погляд, ніжні руки.

Скільки вони не бачилися? Місяць, півтора? Син називається!

А вона завжди чекає на нього, радіє, біжить назустріч, щаслива така:

– Синочок, Миколка, приїхав!

І веде до хати. А там тепло, чисто, затишно. Ось уже закипає чайник.

На столі частування пахне м’ятою, мелісою і ще чимось рідним, непорівняним з міськими ароматами з дорогих супермаркетів.

Мама…

Звідки у ній ця енергія, це тепло, це щастя? Старенька, самотня, яка давно втратила чоловіка, а потім і сина.

Як поїхав у місто на навчання, так і не повернувся більше.

Усе приїздами, і влітку іноді, як на дачу з дружиною й сином…

…Очі закрилися, легкий сон огорнув Миколу ніби ніжним павутинням.

А пам’ять не спала, а вела його по закутках минулого…

…Ось він іще маленький, років вісім-дев’ять. Носить воду відрами з колодязя.

Сьогодні мама пиріг із малиною спече. Чай сядуть пити всі разом – і мати, і батько, й Микола.

Потім мама погладить його по голові і в вкладе в ліжко, а сама поряд сяде:

– Спи, синку, відпочивай. Втомився за тиждень…

А ось він уже й підріс. Батько на роботі в полі, а мама просить дрова скласти у сараї.

– Ніколи, мамо! – відповідає Микола. – Я другу пообіцяв… Велосипед поремонтувати.

І біжить до Ніни. У неї вдома нікого нема. Вони спочатку книжку розглядають, величезну таку, там картини художників різні.

А потім він раптом цілує Ніну в щоку, вона книжку вбік кладе й обіймає його. Солодко так… Від неї ягодами пахне. А потім Микола додому біжить стрімголов…

А ось він зовсім вже подорослішав, лежить на ліжку до стіни обличчям, подушка мокра від сліз.

Мама підходить, по голові гладить, а він бурчить:

– Облиш мене в спокої! Усі ви жінки одним миром мазані!

Це коли Ніна вийшла заміж за його друга. І дівчину втратив, і друга…

– Все добре буде, Микольцю, – тихо так каже мама. – Зустрінеш ти ще своє кохання…

А він встає і біжить. Спочатку у магазин по ігристе, а потім на озеро. На їхнє улюблене з Ніною місце. Там і пробув усю ніч…

А на світанку мати його розбудила. Плаче, всю ніч очей не зімкнула, пів ночі шукала, по селі бігала.

Потім Ніна порадила на озеро сходити. І ось знайшла…

Привела додому, нагодувала і вклала в ліжку, як маленького:

– Поспи, Микольцю. Обійдеться все, синочку…

А ось він уже дорослий, одружений, батько родини. Приїхав із двома важкими сумками продуктів у гості до матері.

– Куди ж стільки, синку?! – ахнула мама, сплеснувши руками.

– А як сама мені в гуртожиток по три сумки возила, пам’ятаєш? – сміється Микола і викладає на стіл банки, пакети, коробки…

Мамин чай улюблений, і сир, і ковбаска. А холодильник у неї ж маленький. Ледве порозпихали усе по полицях.

– Ну як Галинка, як онучик мій? – запитала мати. – Хоч би привіз його раз, Миколо. Сумую я… Виріс, напевно вже?

–Росте. Халамидником став. Привезу наступного разу, – сказав Микола і вийшов на ґанок.

Повітря рідне сільське, настояне на квітах і травах. І все-так само у мами доглянуто – квіти цвітуть із ранньої весни до пізньої осені…

Медовим запахом віє від білих флоксів. Тішать око рожеві квіточки гвоздики, і маленькими сонечками ромашки навколо.

Так спокійно, так добре! Усі проблеми відступають, і втома йде, здається, назавжди.

– Ти коли встигаєш на городі поратися, мамо? – запитав здивовано Микола.

– Сусідка Зіна допомагає. Ми з нею на пару і з квітами, і з ягодами пораємося. Варення з собою дам тобі, аґрус у мене вродив цього року такий великий, не повіриш!

…Далі пам’ять метнулася до його зимового приїзду.

Пічка гаряча, добре протоплена. У будинку тепло так, що він в одній футболці за столом сидить, а мама біля печі клопочеться.

– Зараз, Микольцю, ось пиріжки вже допеклися майже. Потерпи трохи…

– А пічка не димить, мамо? – запитав він.

– Та було діло… Петра довелося кликати. Він прочистив димар, тріщини глиною замазав. А ми із Зіною побілили. Тепер як нова! – радісно сказала мати.

– Ну, а мені чому не сказала? – засмутився Микола. – Приїхав би, все зробив не гірше Петра.

– Та що ти, синку! Ти ж он зайнятий який, сім’я у тебе, робота… А Петру зайва копійка не завадить. У них картопля своя вродила, вони мені пару мішків віддали, майже на всю зиму вистачило.

А ще Тамара цілий трилітровий бідончик суниці принесла. Я варення наварила, забереш Галинці й Ромчику. Як він? Виріс? В п’ятому класі вже ж, так?

– У шостому, мамо. Приїдемо на новий рік, точніше, після третього числа. Новий рік з друзями святкуємо, а потім одразу до тебе.

– Ну й добре. Чекатиму, – сказала мама і непомітно так витерла сльозу краєчком хустки.

– Від радості, мабуть, що улюблений внук приїде, – подумав Микола.

…І раптом картина змінилася.

Микола побачив маму, яка лежала на ліжку. Повіки прикриті, обличчя біле, з-під хусточки сиве пасмо на подушці…

А поруч сусідка Зіна, дядько Петро й тітка Тамара. Стоять поряд і головами хитають.

– Ох, дочекалася б сина, бідолашна, – каже одна з жінок.

– Ану, перестаньте! – каже їм дядько Петро. – Почали тут. В дорозі він. Не близько від міста добиратися!

– А міг би й частіше приїжджати, а не двічі-тричі на рік. Син все-таки. Вона сумує все. А він приїде, то й вигляду не показує, що дуже сумувала.

Стрепенулося серце в Миколи.

І тут різкий гудок, яскравий спалах зустрічних фар, величезна вантажівка проїхала повз, і він підскочив на своєму сидінні!

Що це було, сон чи реальність?!

– Мамо, матусю, рідненька моя! – прошепотів він і виїхав на дорогу. – Вибач за все, недолугого. Я тут, я їду!

Він швидко їхав машиною й думав:

– Все в моєму житті добре, все завдяки тобі й твоїм молитвам! Знаю, що чекаєш завжди, все життя чекаєш на мене, недбайливого сина…

…Ось і хати зʼявилися – рідне село. Он наприкінці вулиці паркан маминого будинку.

Микола зупинився, вискочив з машини. В садку у високій траві ще квіти видніються, освітлені м’яким світлом з вікна.

Солодкий запах дитинства, безтурботного щастя, аромат материнської любові…

– Мамо! – чогось вигукнув Микола, швидко відкриваючи хвіртку.

І раптом скрипнули двері й Микола так і став на місці від несподіванки.

На ґанку вона, його матуся! Жива, здоровенька, посміхається, йде назустріч прямо до хвіртки.

Він обійняв її, пригорнув до себе таку тендітну, таку рідну. Сльози котилися з очей…

– Микольцю, синочку! А я чекала на тебе, серце підказало, що ти приїдеш у ці вихідні. Ти сам?

Мама підвелася навшпиньки і подивилася йому через плече.

– Сам, прямо з роботи…

Так в обіймах вони й зайшли в будинок, в тепло материнського затишку, в куточок любові і щастя, який не замінить жодного місця на землі.

Аби мама була завжди, а він приїжджатиме часто, та хоч щотижня!

Це Микола не просто зрозумів – він це відчув всіма фібрами своєї душі…

КІНЕЦЬ.