Нещодавно з чоловіком отримали серйозний удар – дізналися, що єдина донька вийшла заміж. Потай, нікому нічого не сказала, але навіть не це головне. Головне, що вона своїм новим родичам сказала, що сирота, сім’ї в неї немає. Хоча і я, і батько живі, навіть на здоров’я не дуже скаржимося.

Ми самі живемо у маленькому місті, чоловік працює токарем, я — ветеринар. Багато не жили ніколи, але завжди вважали себе нормальною сім’єю. У нас одна дитина – дочка Римма, яку ми намагалися не балувати, але давати все необхідне.

Римма з дитинства мріяла жити за кордоном. Колись давно у мене У Кракові жила тітка, до якої кілька разів ми їздили в гості. Дочка тоді просто закохалася у ту атмосферу, їй вважалось, що всі, хто там живе, дуже заможні. Не знаю, з чого вона це взяла. Так, тітка жила явно краще, ніж ми, але багатою її назвати було не можна.

Вступати донька збиралася виключно у Польщі, інші варіанти вона навіть не розглядала.Вчила мову. Для нас це було проблемою, бо грошей особливо не було. Але вона вперто йшла до своєї мети.

Коли Римма навчалася у десятому класі, не стало моєї мами. Вона жила у селі, у своєму будинку, а ми тоді жили у квартирі. Ми з чоловіком часто замислювалися, щоби перебратися з міста, а тут просто зірки зійшлися. Свою квартиру ми продали, поклали гроші в банк – на навчання та проживання доньки. А самі зайняли мамин будинок.

Дочка стрибала від щастя, сиділа, вираховувала, на що їй цих грошей вистачить. З’ясувалося, що на п’ять років навчання там, де їй хотілося б, цих грошей замало, довелося знижувати планку. Ми пропонували обрати університет ближче до будинку, але дочка налаштувалася їхати. Вибрала скромніший університет і вступила туди.

Вона поїхала вчитися, а ми з чоловіком почали обживатися, налагоджувати господарство. Дочка за всі п’ять років була вдома разів зо три, воліючи проводити канікули не вдома. Ми самі намагалися їздити до неї кожні пів року, привозячи смаколики з України. З грошима було не дуже, а за мірками закордону, взагалі ніяк.

Приймала дочка все з вдячністю, але намагалася якнайшвидше випровадити нас. Було прикро, таке відчуття, що вона нас соромилася, хоча виглядали ми з чоловіком пристойно.

Після навчання донька, звісно ж, залишилася у Польщі. Винаймала квартиру, влаштувалась на роботу, до нас їздити зовсім закинула, до себе не кликала, казала, що живе ще з двома дівчатами, і це було б незручно. Дзвонила також рідко, відмовляючись зайнятістю.

Ми з чоловіком намагалися зрозуміти її, що дочка виросла, у неї своє життя. За наступні п’ять років ми бачили дочку разів зо два, не більше. Але були впевнені, що важливі події у житті доньки нас стороною не оминуть.

Нещодавно мені зателефонувала знайома, привітала із весіллям дочки. Я спочатку думала, що вона помилилася, але вона була певна. Їй її дочка сказала, що вони з Риммою колись в одному класі вчилися. Ось вона й каже, що вийшла наша донька заміж.

У мене в очах потемніло від таких новин. Як вона могла вийти заміж і не сказати про це нам із батьком? Почала їй дзвонити, але трубку вона не брала. Передзвонила сама наступного дня. Я не стала коло та навколо ходити, одразу їй все виклала.

Дочка помовчала, а потім сказала, що так, вона вийшла заміж. Чоловіка звуть Томак, він поляк. На запитання, чому нам не сказала, вона зам’ялася, прошепотіла щось на кшталт “так вийшло”. Я питаю, коли вона нас з чоловіком познайомить, якщо вже з весіллям так вийшло, а вона мовчить.

Довго вона мовчала, я навіть думала, зв’язок перервався, а тут єдина дочка і каже, що чоловіка знайомити з нами не буде. У нього батьки якісь заможні, нам не рівня, тому, щоб до Римми зайвих питань не було, вона сказала, що сирота. Мовляв, мама з татом давно померли за нещасних обставин.

– А що я мала сказати? Що тато гайки крутить, а мама коровам хвости? Мало ви мене в інституті ганьбили?

Чим, кажу, ганьбили? А виявилося, що всім – виглядом своїм не сучасним, торбами які тагали, тим, що грошей їй не надсилали на всякі дурниці. Загалом, куди не плюнь, ми скрізь винні виявилися.

Чоловік, коли дізнався, нічого говорити не став, тільки фотографію дочки з гаманця виклав. Мені тиждень вже погано, сама на заспокійливих. Не розумію, чим ми заслужили таке ставлення до себе?

КІНЕЦЬ.