Ігор приїхав до батька в село у гості. Він відкрив хвіртку і з двома спортивними сумками зайшов у двір.

На поріг вийшов його батько і взяв руки в боки.

-Ну що знайшов? – одразу замість привітання запитав Іван у сина, який після довгої відсутності переступив поріг батьківського дому в селі.

-Привіт, тату, – усміхнувся розгублено Ігор. – Ти про що це питаєш? Що я мав знайти?

-Як що? – насупився Іван. – Ти що, приїхав один? Ти ж минулого разу сказав, що приїдеш сюди вже з новою дружиною.

Ігор застиг від здивування.

-Ох, це? – син підійшов до батька, міцно обійняв його. – Та годі тобі, тату, сваритися. Мене цілий рік не було, а ти зустрічаєш мене, як чужого. – Потім Ігор озирнувся і сказав: – Так, добре тут. Все майже як у дитинстві.

-Ти мені давай не заговорюй, – Іван трохи пом’якшав. – Ти ж, коли зі своєю першою розлучався, пообіцяв мені, що довго один жити не будеш. А сам уже другий рік без дружини. Не думаєш, що звикнеш і залишишся сам?

-Ну, годі вже бурчати, – посміхнувся син. – Я ж не винен, що не можу відповідну кандидатуру на дружину знайти.

-Що означає – не можеш?

-А ось так от, не можу і все. Тепер дівчатам потрібні перспективні чоловіки. – Син сів на стілець і хитро глянув на батька. – Щоб ми старалися стати багатіями, або у великі начальники йшли.

-А ти що не з таких, чи що? – так само хитро запитав батько.

-Ні. Я з простих, тату. Мені душевні якості дорожчі за все інше. Отже, погодимо ще.

-Ех, неправильно я тебе виховав, – видихнув Іван. – І взагалі, шкода, що тепер не можна робити так, як раніше батьки робили.

-І як вони робили?

-А так. Раніше батько міг сказати:

-Значить так, сину, перша жінка, яка переступить поріг цього будинку, одразу стане твоєю законною дружиною!

І все. Сказав би я так, і нікуди б ти від мого слова не подівся.

-Так це ж у казках так було, тату, – розсміявся Ігор. – До речі, а ти скажи, може, у тебе вийде. Тільки мені здається, тепер у нашому селі навіть старих майже не залишилося.

-От-от, – махнув рукою батько. – Гаразд… І справді, чого я до тебе вчепився? Мий давай руки, нагодую тебе, чи що. Була б жива мати, вона б тебе, звичайно, смачніше нагодувала, але…

Раптом двері рипнули і на порозі з’явилася вісімдесятирічна старенька сусідка.

Батько з сином одразу переглянулися – обоє згадали про першу жінку, яка поріг переступить.

Ігор пирхнув і знову розсміявся.

-Тату, а ось і жінка до нас у хату завітала. Баба Марія. Чи годиться нам така?

-Ну не так прямо… – пирхнув й Іван. – Ні… Мені така невістка не потрібна.

-Ви про що зараз кажете? – сусідка глянула на них зі здивуванням. – Га? Чого смієтеся?

-Доброго дня, баба Марія, – сміючись, сказав Ігор. – Це ми так… З батьком жартуємо.

-Так… – простягнув Іван. – Жартуємо ми. – А ти чого, Маріє, зайшла? Щось треба?

-Що треба було, вже не вийде, – забурчала бабуся. – Я дивлюся, даремно я до тебе, Іване, зайшла. Допомогти ти не зможеш.

-Чому це не зможе? – відповів Ігор за батька і перестав сміятися.

-А тому, що ти вже приїхав. Значить, і кімнати вільної у вашій хаті тепер немає.

-А навіщо тобі кімната? – здивувався Іван.

-Як навіщо? – старенька махнула рукою. – Ти ж бачив, що мій Федько надумав дах перекривати. Бригаду найняв. Ми з ним самі в сінях поки що ночуємо. А тут племінниця до мене несподівано приїхала. Перший раз у гостях, а спати нема де.

Я її, правда, сама кликала, не подумала, що ремонт даху настільки затягнеться. Гаразд, піду я. В інших кімнату попитаю…

-Стривай, – сказав раптом Іван. – А скільки племінниці років?

-Тридцять із невеликим, – баба Марія насторожилася.

-Заміжня?

-Ні поки що. А ти що це про неї все випитуєш?

-А нічого, – зрадів Іван. – Пущу я твою племінницю пожити, навіть не сумнівайся. Кімната сина в мене тепер вільна.

-Тату, ти що кажеш? – обурився Ігор. – Як вона вільна? Я на тиждень приїхав! Де я спатиму?

-Нічого, на сіннику переночуєш. Скільки потрібно, стільки і там спатимеш.

-Який ще сінник? Там сіна давно не лишилося. Хазяйства ж тепер немає.

-А ось ти зараз візьмеш косу, – сказав Іван. – Підеш на луг і скільки тобі треба трави для спання, стільки й накосиш. Зрозумів? А потім на причепі до трактора привезеш. Косити ж не розучився?

-Ти, Іване, не жартуєш зараз? – недовірливо перепитала у сусіда баба Маня.

-Не жартую, – сказав Іван. – Але з умовою. Ти мені зараз цю племінницю покажеш, щоб я не сумнівався. А раптом ти сама жартуєш? Хочу побачити її.

-Гаразд, – кивнула сусідка, прочинила двері і крикнула в сіни: – Світланко, зазирни сюди на хвилинку. На тебе подивитися хочуть.

Через паузу у дверях з’явилася дівчина – справжня красуня.

Іван з Ігорем мовчки переглянулись, й Іван простягнув:

-Так… Як у казці.

-Ну, і що? – баба Марія подивилася на Ігоря. – Мені надіятися на вас, сусіди, чи до інших йти?

-Звісно, ​​надіятися, бабо Маріє! – вигукнув Ігор, підскочив з місця, глянув на батька і квапливо запитав: – Тату, де у нас коса? На старому місці?

-Ну.

-Ну тоді я пішов на луг, косити.

Ігор вискочив з хати, а Іван. зробивши серйозне обличчя, кивнув на двері до сусідньої кімнати і сказав:

-Ось. Кімната для вас, Світлано, вільна. А ти, Маріє, своєму Федорові скажи, щоб він особливо з дахом не поспішав.

Дах, його треба робити надійно, щоб на віки…