– Діду, у мене новина, і ти першим дізнаєшся: одружуся я, – Сашко застав вдома тільки діда і першому похвалився про весілля. Він стояв у кремовій сорочці, засмаглий, легкий вітер трохи тріпав його волосся, схоже за кольором на стиглу пшеницю. У діда Михайла в молодості був такий самий колір волосся.

Михайло відклав ручну пилку, поруч валялося кілька чурок. Поставив одну, перевірив, чи стійко стоїть, присів, знявши кепку, пригладив сиве волосся.

– А матір з батьком знають?

– Перше, що запитав Михайло.

– Ні, – Сашка посміхався, і було видно, що хлопець у мріях вже на власному весіллі. – Здогадуються, ми ж давно з Оленкою зустрічаємося, та й батько вже зрозумів.

– Ага, тільки дід рідний нічого не знає, – Михайло видихнув.

– Ну, і коли думаєте розписуватися?

– Восени, – Сашко скочив у город, де росла яблунька, зірвав ще зовсім зелене яблуко. Повернувся до діда, надкусив і скривився.

– Зеленене ще, – сказав дід, оглядаючи онука, навіть любуючись ним: струнким, карооким.

– Ех, Сашко, ось і виріс ти.

Сашко був сином молодшої доньки Михайла Вікторовича, якому перевалило за вісімдесят. Він любив усіх онуків і онучок, які вже переженилися або вийшли заміж. Залишався Сашко, що прикипів до діда, можливо, найбільше, який чимось був схожим на діда в молодості.

– Давай допоможу, – Сашко взявся за пилку, дід став навпроти і взявся за інший кінець, так і почали пиляти вдвох.

– Ти ж у чистому, – кинувся Михайло.

– Та я трішки допоможу, не переживай, не забруднююся.

Закінчивши роботу, Михайло Вікторович потер втомлену руку, і обидва пішли до хати. Дід вже два роки був вдівцем, жив спочатку один, а потім переїхав до дочки та зятя.

– Ну, розказуй, ​​що за наречена. Із наших? Чи на боці десь придивився.

– З райцентру. Оленою звуть.

Дід зручно розташувався за столом, склавши руки замком і почав ґрунтовно розпитувати. – А батьки хто? Як прізвище? Може, я знаю.

– Бондареко.

– Бондаренко… – Михайло задумався, наче згадав щось. – Я тільки одних Бондаренків знав, а краще б і не знав.

– Не зрозумів, ти про що?

– А як батька твоєї Олени звати?

– Павло Миколайович. А що?

Михайло змінився на обличчі, промимрив ім’я. – Та так нічого. Все збігається.

– Що збігається?

– Ну а бабусю Олени, випадково не Ганною звуть?

– Діду, я не знаю, я взагалі їх не бачив і не питав.

– Ну, зрозуміло…

Почувся звук машини, що під’їжджала. – Ну, нарешті, батьки приїхали, ну, діду, зараз я їх порадую.

______________________

– Тату, що з тобою? Щось ти недуже виглядаєш…

– Нічого, доню. – Михайло Вікторович сидів змарнілий, задумливий. – Ось розмірковую щодо одруження Сашка, прізвище цієї Олени з голови не виходить: Бондаренко.

– А що таке? До чого тут прізвище? – Віра присіла за стіл навпроти.

– Пам’ятаєш, може, мати говорила тобі, що я майже одружився на іншій до зустрічі з нею … одружитися я хотів на Ганні Микитенко, а потім з’явився Бондаренко Микола її давнє кохання, от вона і його вибрала. А в нас вже весілля намітилося… ох і сварка була. Батьки її потім до райцентру слідом за донькою поїхали. Жили вони наче добре, а потім не знаю, як вони і де вони.

Віра слухала уважно: – Та щось пригадую, якось чула від мами… невже це їхня онука.

– Все збігається, онука Ганни. Ось такий збіг.

– Ну і? Тату, що далі? Що робитимемо? Ну, зустрінешся з цією Анною, так це ж давно було.

– Давно давно, тільки яблуко від яблуні… за Сашка переживаю.

– Ось у суботу привезе Сашко свою наречену, тоді подивимося.

__________________

Олена, світловолоса, блакитноока, стояла поруч із Сашком, зніяковіло посміхаючись, поглядаючи то на Сашка, то на батьків нареченого. Віра та батько Сашка Віктор «розтанули» від світлої посмішки дівчини, від того, як молодь перезиралася і тяглася один до одного.

– Ну, я бачу, ви все вирішили, – сказала Віра, – треба з твоїми батьками познайомитися. Як думаєш, Олено, чи готові вони нас прийняти?

– Готові! Вони вже бачили Сашка, – вона подивилася на Сашка, побачивши його схвальну посмішку.

– Ну, а ви точно вирішили? – Запитала Віра.

– Мамо, на сто відсотків, ми ж говорили.

– Ні, ну мало що, раптом передумаєте…

– Олена знову подивилася на Сашка, тепер вже запитливо.

– Ми вже вирішили, мамо, що за питання.

– Віра Михайлівна, ми серйозно про це думали, – сказала Олена, – і рішення серйозне, як ми можемо передумати.

– Ну гаразд, давайте обідати.

Михайло Вікторович майже весь час мовчав, іноді кидаючи погляди на онукову наречену. Після обіду Олена попрощалася з усіма, Сашко зібрався проводити дівчину, на автобус. Вона підійшла до батьків Сашка, з посмішкою кілька разів сказала «дякую».

– Михайле Вікторовичу, і вам дякую, Сашко так багато про вас розповідав, – Олена взяла Михайла за руку.

Він трохи нахмурився, намагаючись здаватися серйозним. – Та мені за що? Твоя бабуся і  дідусь як поживають?

– А моїх вже нікого немає. Ні маминих, ні батькових батьків. Останньою баба Аня пішла від нас, це минулого року було.

– Вибач, дитинко, не знав, – дід Михайло винно заморгав очима.

_____________________

Тату, ну що, розкажеш Сашку свою історію? Ти ж хотів із ним поговорити, – запропонувала Віра.

– А навіщо воно йому? То було наше життя. Та й з вашою матір’ю прожив душа в душу, чого мені ображатися тепер. Це тоді готовий був йти на цього Бондаоенка, а зараз життя минулося – нехай онуки живуть.

– І правильно, тату, дівчина, наче хороша, – погодилася Віра.

_____________________

У районному ЗАГСі Михайло Вікторович виявився найстаршим серед усіх гостей. Коли йому запропонували привітати молодих, Михайло розхвилювався, але знайшов напутні слова: – Вірте один одному, любіть і бережіть сім’ю.

Потім він сидів за святковим столом, з гордістю дивлячись на онука та з радістю на молоду невістку. І тільки про одне шкодував дід Михайло: Марія, його дружина, не бачить молодшого онука в такий важливий день. Та й Ганна, яка колись залишила Михайла заради Миколи Бондаренка, теж не бачить своєї щасливої ​​внучки. Не було чого йому з ними ділити цього дня, крім радості. Ось цією радістю і хотілося поділитися, а решта – у минулому. – Треба ж, який збіг, – прошепотів він, дивлячись на Сашка та Олену.

– Тату, ти щось сказав? – запитала дочка Віра.

– Я кажу: за молодих! – Дід Михайло підбадьорився і, набравши повітря, вигукнув: – Гірко!