«Піду я, діти, в свою хату, не буду вас обтяжувати. Додому хочу. Я ще ходжу, радую собі помаленьку “- сказала якось Прасковія. Впевнена була, що діти не пустять, будуть вмовляти залишитись. Але вони …«Піду я, діти, в свою хату, не буду вас обтяжувати. Додому хочу.

Я ще ходжу, радую собі помаленьку ” – сказала якось Прасковія. Впевнена була, що діти не пустять, будуть вмовляти залишитись. Але вони це сприйняли спокійно, завезли мати на хутір і пообіцяли навідуватися. Про обіцянку швидко забули. Чужі люди її приймали, говорили з нею, годували, а рідні діти не навідувалися

Вийшло так, що Прасковія залишилася вдовою з шістьма дітьми. Зараз, коли її діти виросли, вона самотньо доживає свій вік в хатинці на краю села. Не раз згадує, як важко працювала, щоб заробити дітям на кусень хліба. Тоді як раз в село шосейку прокладали.

Велика група людей ту важку і важливу роботу робила, але жінок було мало.Вона ж повинна була, тому що це додаткова копійка для її діточок. Треба чобітки купити, пальтечко.

Йшла додому, долаючи страшну втому – ні рук, ні ніг не відчувала, а ще вдома треба було господарство обійти, щє наварити, а на світанку – корів доїти в колгоспі. Але все обійшлося, все жінка витримала, заради дітей.

А коли діти виросли, вона всім їм гарнє весілля справила. Діти розлетілися, а її будинок став сиротою. Вона їх кожен день виглядала, чекала, але двері її старенькій хати відкривалися все рідше.

Вона до хвилини знала, коли приїжджає автобус з райцентру. Прасковія заздалегідь виходила до хвіртки і чекала – може, якраз на цей раз пощастить. І гостинців приготувала: яєчок зібрала, молочка свіжого, сметанки. Корівку адже тримала, поки могла. Все для дітей. Сама ж чимось перебивалася.

Коли Прасковія вже зовсім почала боліти, діти по черзі стали забирати її до себе. Відчувала жінка, що не потрібна вона їм – то у одного побуде, то в іншого, передавали її, немов важкий тягар. Відчуття вдома не було, боліло від самотності ще більше, ніж на хуторі.

Самотньо було Парасці в хаті, день два сама посидить, а потім бере паличку і йде в село. Люди її приймали, говорили з нею, годували. А найбільше любила заходити Прасковія до Галини.

Її будинок був на краю села, та й сама Галина – дуже привітна жінка. Але одного разу жінка була не в настрої; побачивши Параску на порозі, сказала в серцях: «тітка Параска, немає у мене на вас часу. Ідіть до своїх дітей, багато їх у вас … »

Прасковія не очікувала такого, задкуючи у двір. лише мовила: «вибач, вибач, дочка. Я розумію…”. Галина тут же пошкодувала про свій вчинок, але потім себе заспокоїла, що понесе ввечері бабусі пиріжків.

Прасковія йшла додому, сльози залили їй очі, нічого не бачила і не чула. Раптом почула звук гальм і крик. Кричав і лаявся Петро, який вискочив з машини.

Старенька, нарешті, прокинулася і зрозуміла, що стоїть посередині тієї дороги, яку колись своїми руками прокладала.

— Прости мене! Я і не бачу, куди ноги несуть.

Не хотіла тобі злого, – аж тремтіла старенька.

– Ну нічого, нічого, заспокойтеся вже, – стримуючи сльози, заспокоював чоловік. Він дізнався бідолаху, та й її життєву історію добре знав.Дивлячись на Параску, люди не раз говорили: «Не дай, Боже, дожити до такого – виростити шістьох дітей і самої сиротою на старість залишитися».

КІНЕЦЬ.