Юрій та Зіна були одружені вже сім років. Їх донечці Оленці було п’ять років і вона ходила у дитсадок.

Про другу дитину вони поки що навіть і не думали. Після декрету Зіна вийшла на роботу. Оленка звикла до дитсадка і слаба була не так часто. Починати все спочатку, з пелюшок і садка не хотілося. Тим більше, що Зіні запропонували стати керівницею відділення її фірми.

Вона почала отримувати зарплату нарівні з чоловіком, і навіть більше.

Тільки про різницю в зарплаті вона йому не говорила.

Він завжди вважав, що чоловік має утримувати сім’ю.

– Нехай і надалі так собі думає, – вирішила Зіна.

Зі спритної і скрізь встигаючої Зіни, вона стала шанованою Зінаїдою Олексіївною.

Її любили й цінували на роботі.

Жила сім’я у маленькій двокімнатній квартирці, яку батьки Юрія купили їм на весілля.

Зіна знала, що квартира не її, але з молодості це її мало хвилювало.

Про це вона почала замислюватися тільки останнім часом. Її Юрій змінився, вечорами десь гуляв із друзями, або засиджувався в гаражі, де була стара машина його батька.

Гроші йшли то на ремонт, то на подарунки друзям на дні народження.

Зіна була дуже уважною, і коли день народження того самого друга стався вже втретє за рік, то зробила чоловікові зауваження.

– Ну, це ж зовсім інша людина! – сказав той. – Просто імена збіглися.

– Юрко, я розумію якби це був Іван, Сергій, Сашко, імена поширені, але Лукʼян? – сказала Зіна. – У тебе один друг із таким ім’ям.

Та й у Сергія вже цього року і день народження був, та й іменини, і народження доньки! Ти вже список склади, чи що, щоб брехати було зручніше!

– Ну ти даєш, Зіно! – обурився Юрій. – Понавигадувала тут!

– Я все знаю, – раптом сказала вона.

– Ну, тоді я пішов, – махнув рукою Юрій. – Поговоримо пізніше…

…У Юрія з’явилася коханка. Як не дивно, але Зіна про це дізналася першою.

Зазвичай, дружини до останнього моменту нічого не підозрюють.

Зіна вже збиралася сказати йому про це, але Юрій закінчив розмову й пішов.

– Розлучення і тільки розлучення! – вирішила Зіна.

Зараз вона собі може й квартиру винайняти, їм із донькою вистачить…

Увечері Юрій, як нічого й не було, повернувся додому.

– Я весь день думав, – сказав він, сівши за стіл на кухні. – Все – друзів більше не буде, починаємо нове життя! І треба його почати з ремонту.

– Чудово, – здивовано сказала Зіна. – Молодець. Займайся ремонтом…

– Ні, разом займемося! – вимкнув Юрій. – Треба скласти план дій, щоб все швидко було і якісно. Завтра їдемо вибирати шпалери й нові меблі. Не заощаджуй, краса вимагає витрат!

Зіна навіть на хвилину засумнівалася в розлученні, в коханці… А може, їй здалося?

Але одразу ж відкинула такі думки.

– Гаразд, – вирішила вона. – Один день почекаємо, подивимося, на що вистачить його фантазії…

…Під час вибору шпалер Юрій постійно їх фотографував.

Зіна навіть помітила, що він надсилав фото з кимось переписувався.

І, зрештою, він таки зробив вибір.

– Ось ці в нашу кімнату підуть, – сказав чоловік. – А ці в кімнату Оленки!

– А мені подобаються інші, – сказала Зіна. – Та й Оленка ще дитина, може їй щось світліше краще вибрати, вона ж дівчинка…

– Не практична ти, Зіно! – вигукнув Юрій. – Зате не забрудняться.

– Гаразд бери вже, що вибрав! – махнула рукою Зіна. – Я піду фіранки нам подивлюся, покривала – все ж треба міняти… А ти поки що завантажуй все у возик.

– Стривай, нам треба разом вибирати! – схаменувся чоловік.

– Гаразд, ти мене там у відділі знайдеш, – сказала Зіна. – А я поки що каструлю ще гляну і чайник. На кухні я сама вирішу, що мені треба.

– Добре йди, – неохоче погодився Юрій.

Він одразу почав дзвонити комусь.

– Напевно радиться, – подумала Зіна.

Вона вибрала собі каструлю, чайник, пару чашок тарілки.

– Поки що вистачить, все одно переїжджати, – подумала вона.

Зіна оплатила все на касі й вийшла на вулицю. Вона хотіла зателефонувати до чоловіка, але його телефон все ще був зайнятий.

Минуло пів години. Зіна сиділа біля входу на лавці і чекала чоловіка.

Її телефон вже розрядився.

Раптом з дверей вискочив засмучений Юрій.

– Не знаю я, де вона вештається, – говорив він комусь у слухавку. – Я ж розраховував, що вона все оплатить. Ми з тобою все витратили вчора. В мене взагалі грошей немає!

Та й ремонт я ж вирішив зробити за її рахунок. Доведеться її ще потерпіти, а потім і виставлю з хати.

Зате ремонт у нас буде прекрасний! Бувай, кохана, піду шукати Зінку, товар же ж біля каси стоїть…

Зіна прислухалася, що говорив її чоловік, і не повірила, що це відбувається насправді! Юрій бачити її не міг, бо вона сиділа збоку за невеликим кіоском, де стояла лавка.

А ось його вона чула просто чудово! Не звик Юрко говорити тихо…

Зіна помітила, як він повернувся у магазин, і пішла на автобус.

Вдома вона вирішила зайнятися пошуками квартири й подати на розлучення.

Зіна зарядила й увімкнула телефон. Від чоловіка була купа пропущених, а ще дзвонила її мати.

– Мамо, що трапилося? – передзвонила Зіна. – Ми ж тільки вранці розмовляли. У мене телефон розрядився, ми були у магазині.

– Доню, дитинко! – Мама плакала. – Не стало твого дядька, мого брата.

– Дядька Петра?! – ахнула Зіна.

– Так, він, виявляється, слабий довго був і мовчав… Приїдь, га… У нього нікого, окрім нас, немає…

– Як же ж так? Я зовсім недавно його бачила… Він був такий веселий…

Зіна швидко зібралася. Оленка була вже у бабусі ще звечора.

Коли вона відкрила двері, то побачила на порозі Юрія. Говорити з ним жінка не хотіла, але він зупинив її.

– Зіно, що це все означає?! – запитав Юрій. – Я дзвоню, шукаю тебе, а ти вдома! Як це розуміти?!

– А де шпалери, і все інше? Ти замовив доставку, чи що?

– Ні. Я нічого не купив, у мене не вистачило грошей, а ти зникла. Мені було дуже соромно. Пояснюй давай, що це все означає!

– Мені треба їхати. Не стало дядька Петра. Ти зі мною?

– Ні, мені треба роботу завтра! Ти тримайся там…

…Поминки закінчилися.

– Що далі робитимемо, мамо? – запитала Зіна. – Він же ж сам жив, тобі треба в спадок вступати. Ти в нас тепер багата будеш, такий будинок у межах міста. Навіщо він був потрібен дядькові?

– Він хотів сім’ю, але не вийшло. Дружина на розлучення подала. Адже він ще молодий був. Навіть дітей не було.

– На спадок подай, бо хто зна, може колишня вирішить що все їй належить.

– Ні, дочко. Заповіт він залишив. Ти в нього одна улюблена племінниця. Дім він залишив тобі. А у нас із батьком є де жити. Він і нас не забув, перерахував мені гроші, багато грошей… Можемо поділитися і з тобою. На безбідне життя нам всім вистачить. Він же ж свою фірму продав. Тільки за день того, як його не стало мені все й розповів. А ще сказав купити тобі машину, яку сама вибереш…

– Зрозуміло. У мене і прав немає, треба вчитися. Подбав про нас. А я на розлучення подаю, вже квартиру майже знайшла орендовану. Загуляв мій Юрко…

– А ти поки що у нас поживи, та й будинок вільний, ключі в мене! – запропонувала мати.

– Ні, в будинок ми пізніше переїдемо, – сказала Зіна. – А може й ви? Що вам самим робити?

Ой, та там же ж собачка дядька Петра! Мамо, ти навіть не згадала. Її ж годувати треба!

– Є в неї корм. Все добре з нею. Батько вчора їздив з Оленкою, то купили.

– Ну тоді добре. Я поки що по речі поїду. Напевно і справді краще у вас поживемо трохи. Оленку поки що залишу в тебе, так? Я не довго. До вечора…

…Зіна збирала свої речі. Вона вже встигла подати на розлучення.

Нова каструля, чайник, різні дрібниці… Все, що вона купила нещодавно. Інші речі, які були в квартирі Юрія, її не цікавили. Тільки свої особисті й доньки.

Старі меблі, фіранки, ремонт… Зіна навіть усміхнулася.

– Хотів усе на нове змінити за мій рахунок! – подумала вона. – Посуд, холодильник… А якби ми ділити все зібралися? Везти нікуди, свого житла в мене немає, значить, все б залишила. Молодець, Юрко! Добре придумав!

– Зіно, а ти куди?! – запитав здивований Юрій, коли зайшов у квартиру. – І що це все означає? Мені на пошту надійшло повідомлення про розлучення!

– Це означає – розлучення.

– Але чому?! Через шпалери?! Купимо наступного разу!

– Ні, шпалери тут ні до чого. Ремонт зробиш зі своєю коханою. Я все знаю. Ти хотів виставити нас після ремонту й покупки нових меблів.

– Ти не так зрозуміла…

– Все я зрозуміла правильно. Твого я нічого не взяла. Можеш переконатись. Мені нічого не треба, у мене все є.

– Та що ти там маєш?! – вже почав сваритися Юрій.

– Все маю.

– Невже ти отримала спадщину? – раптом здогадався він. – Тож ти від мене і йдеш. Так, не очікував я від тебе такого. Я ж думав, що ми житимемо довго і щасливо!

– Про спадщину ще рано говорити, але так, вона буде. Довго й щасливо ми могли б жити, але в когось з’явилася «кохана». Розумієш про що я?

Що відповісти на це Юрій навіть не знав. Він знав дім дядька Петра, знав, що той був багатий.

Здогадувався, що вся спадщина дістанеться Зіні, та й її матері.

Багата колишня дружина… Треба ж було йому зв’язатися з коханкою у такий невідповідний момент!

Ремонту немає, меблі старі, дружини майже немає, у коханки нічого немає!

А незабаром ще й аліменти з’являться…

Юрко взявся за голову.

Нарешті під’їхала машина, щоб забрати речі, й Зіна пішла з квартири Юрка назавжди.

У неї починалося нове, щасливе життя. Життя в якому більше не буде зрадників і альфонсів…

КІНЕЦЬ.