Невістка, а потім і син, на нас із чоловіком образилася, що ми собі машину купили. На її думку, ці гроші ми мали віддати їм на іпотеку, адже молодим так важко живеться. Ще б не важко, якщо народжувати через рік! І вже забулося, що ми їм на перший внесок по іпотеці грошей дали.

Син одружився у двадцять п’ять років. Начебто не рано, але зараз молодь дорослішає пізніше, у цьому віці у багатьох ще в голові вітер гуляє. Невістці Олені теж було двадцять п’ять. Обидва працювали, до весілля кожен мешкав зі своїми батьками. Ну, не зовсім до весілля, за пів року до нього вони з’їхалися на орендовану квартиру.

– Потрібно своє житло мати, – зітхала Олена. – Але зараз квартири стільки коштують…

– Вам би не знімати, а з нами чи он, зі сватами пожити, – запропонував тоді їм мій чоловік.

Цілком можливим був такий варіант. У нас двокімнатна, у сватів теж. Зрозуміло, що це незручності у певному сенсі, але коли варіанта немає, то можна і потерпіти. Проте молодята від такої пропозиції відмовились. Син стукав кулаком у груди, що краще на другу роботу влаштується, але їхня родина житиме окремо.

– Стільки шлюбів розвалюються саме через те, що молода сім’я залишається жити з батьками. Краще не ризикувати та не псувати стосунки, – пояснив він своє рішення.

Ну, хай буде так. Хоча я не надто наполягала на їхньому переїзді до нас, штовхатися з невісткою ліктями на кухні мені не хотілося.

Навіщо вкотре створювати ґрунт для конфліктів?

Молоді почали накопичувати на іпотеку, але тривало їхнє накопичення не довго – десь через пів року нас потішили радісною звісткою, що вони чекають на дитину. Ми, звичайно, зраділи, але й проблема з житлом стала гострішою. Знімати чужий кут самим, це одна справа, а інша, ростити так дитину.

Ми з чоловіком подумали та вирішили дати дітям грошей на перший внесок по іпотеці. У нас були деякі заощадження на такий випадок, але ми розраховували додати їх, коли молоді зроблять свої накопичення і купуватимуть квартиру. Приємний бонус, так би мовити. Але яка ситуація вийшла.

Молодята дуже зраділи такому подарунку, почали займатися оформленням паперів, встигли впритул до появи дитини. Онука вже принесли у власну квартиру.

Син влаштувався на другу роботу, Олена сіла в декрет. Ми та свати намагалися допомагати молодим речами та грошима, яких їм завжди бракувало.

Коли онукові було два роки, Олена знову була в положенні. Тобто її вихід із декрету знову відсунувся. Син же продовжував працювати, хоча видно було, що він виснажився. Але народжувати другу дитину було їх рішенням, тож тут звинувачувати нема кого.

Минуло ще два роки. Ми з чоловіком нарешті вирішили міняти машину. Наша вже погрожувала розсипатися на запчастини та просилася на спокій. Накопичили грошей, взяли частину грошей, що бракувала, в кредит і купили вживану машину з невеликим пробігом.

Ми особливо покупку не афішували, але й ховатися не збиралися, ми ж її не вкрали. Ось невістка і дізналася, що ми придбали нову машину, і ця новина не дає їй спокою.

Десь через два тижні після покупки приїхали в гості до молодих. Онуків відвідати, на сина помилуватися, гостинці передати. Олена зазвичай зустрічала нас привітно, а цього разу обличчя пісне, губи курячою жопкою стиснула, розмовляє крізь зуби.

– А що трапилося, ми не вчасно, у вас щось сталося? – Мені набридла ця напружена ситуація.

– Так сталося. Я думала, що ми сім’я, а виявляється, що так, погуляти вийшли, – процідила невістка.

– Ти можеш нормально сказати, що сталося?

– Можу. Ми тут з іпотекою руки собі викручуємо, кожну копійку заощаджуємо, а ви машини собі купуєте!

– І що? Ми з твоєї кишені ці гроші взяли? – почала злитися я.

– Ні, але ви могли б ці гроші віддати нам, щоб ми вкинули їх в іпотеку. Знаєте, як нам важко живеться.

Звичайно знаємо, а жилося б легше, якби хтось увімкнув би голову і не рвався до другого декрету. Працювали б обидва, були б гроші, а так син один приносить додому копійчину.

– А твої батьки багато грошей вам на іпотеку дали? – Вже кипіла я.

– У моїх батьків такої можливості немає, вони машини собі не купують!

Дивлюся я на сина, чекаю, коли він свою красуню зупинить, а він очі в підлогу уткнув і мовчить. Погоджується, виходить.

Я нагадала невдячним дітям, що ми й так непогано в цю квартиру вже вклалися. Перший внесок дали ми, частину ремонту та меблів сплатили теж ми. Отже, свій обов’язок перед їхньою родиною ми виконали в повному обсязі. Якби вони мали голови на плечах, то в них не було б зараз тих проблем, які є.

Не дзвонить тепер син, не пише. Образилися на нас молоді, що ми не всі гроші на вівтар їхнього сімейного щастя кладемо. Я сумую за онуками, але миритися перша не піду. Нехай спочатку усвідомлюють, що наговорили, просять вибачення, а потім житимемо далі.

КІНЕЦЬ.