Марина приїхала вчитися у місто з села.

Вона з самого початку всім брехала, що її батьки живуть у сусідньому місті, а не в селі за сто кілометрів звідти.

Паспорт вона старанно ховала навіть від приятельок, додому практично не їздила.

Щоправда, один раз про все мало не дізналися.

Хлопець, з яким вона познайомилася й почала зустрічатися, виявляється був саме з того міста, яке вона придумала собі як рідне!

Він почав розпитувати, в якій школі вона вчилася.

Довелося розлучитися з ним, добре, що він не особливо Марині подобався…

…Зараз вона сиділа на лавці в коридорі і чекала, коли її викличуть до лікаря. Марина хвилювалася.

Лікарка написала направлення, поставивши тільки одне єдине запитання:

– Вчишся?

Марина відповіла, що так, і лікарка схвально закивала.

– Ну й правильно, вчись…

Марина думала, що її відмовлятимуть від таких процедур, як у фільмах.

Але, мабуть, лікарка, яка працювала в районі, що включає гуртожиток, до таких вагітних, як вона, звикла.

А ось та, що мала робити процедури, виявилася іншою.

Вона подивилася на Марину ясними, блакитними очима.

– Переживаєш? Чи може передумала? – спокійно запитала вона.

Марина похитала головою:

– Я не передумала.

– Ну то добре. Не переживай…

…Снів під час процедури Марина не бачила. Або не запам’ятала їх.

Запам’ятала тільки обличчя лікарки – родимку на лівій щоці, її ясні очі.

Вона зазирнула до Марини в палату, коли та вже лежала ковдрою.

– Ну як, все добре? – запитала лікарка.

Марина кивнула, хоч на душі й було важко.

Вадим дзвонив їй кілька разів. Взяти слухавку вона не могла – переживала, що почує щось не те і причепиться з розпитуваннями, а вона й так уже зовсім забрехалася.

Дитина була не Вадима. якби це була його дитина, Марина б і не подумала про таке…

Познайомилися вони у дощ – Марина бігла від зупинки до гуртожитку, а він ішов назустріч.

Раптом поруч почувся якийсь звук. Вони одночасно побачили цуценя.

Разом повезли його до ветеринара.

Вадим тримав цуценя на руках, вкутавши своєю курткою, а Марина сиділа поруч.

Коли ветеринар сказав, що ніяк вже не може допомогти, Марина побачила, як у Вадима по щоці прокотилася сльоза.

Може це й крапля дощу скотилася з волосся, але в той момент вона зрозуміла, що ось він – той самий…

Зустрічалися вони пів року, коли він вирішив зробити їй незвичайний подарунок на день народження – купив квитки до її рідного міста.

Коли він спитав, чому вона не їздить на свята додому, Марина збрехала, що не має грошей на квитки.

Ось він і вирішив її порадувати.

Вона докладно розповідала, яка у неї чудова родина, щоб не відставати від Вадима. Його батько викладав в університеті, а мама працювала лікаркою.

Ще був старший брат бізнесмен, і кіт Рудько.

Не розповідати ж йому про батька-гульвісу і гулящу матір?!

Ось Марина й понабріхувала, а Вадим тепер хотів з ними познайомитися…

Довелося у всьому йому зізнаватися. Вона, звісно, хвилювалася, але не те щоб дуже – до цього часу все відійшло на другий план, тому що Вадим був справжнім, не як усі її вигадані історії, і не як безглузді фільми.

Вона знала, що він її любить і зрозуміє.

А він не зрозумів… Образився так, ніби вона зрадила йому, чи ще щось на зразок того.

Галасував, сварився, казав, що не терпить брехню. І пішов…

А через кілька днів сусідка по гуртожитку їй сказала, що бачила Вадима з Оленкою.

Марина проплакала пів дня, а потім пішла з сусідкою у гості, на день народження.

– Я ж не гульбаню зовсім, – пояснила вона лікарці. – А тут засмутилася, ну і… Я нічого не пам’ятаю. Прокинулась у якогось хлопця, я навіть не знала його.

Соромно було неймовірно, я втекла, навіть його ім’я не запитала.

А потім ми з Вадимом помирилися, і…

Незрозуміло, навіщо вона розповідала це лікарці. Напевно, ще не відійшла від сну…

Лежачи на ліжку, Марина вирішила, що вона більше ніколи не брехатиме.

Ні про батьків, ні про щось взагалі. Єдине, про що вона завжди мовчатиме, так це про оці всі процедури…

Уся ситуація дуже змінила їхні стосунки з Вадимом – обоє почали цінувати те, що мають. І все частіше в їхніх розмовах з’являлося слово «весілля».

– Настав час знайомитися з батьками! – якось сказав Вадим.

– Ти ж казав, що мама у тебе строга? – запереживала Марина.

– Ну нічого, тобі з нею все життя ще спілкуватися! – засміявся він.

У призначений день вони купили гарний дорогий торт, великий букет квітів, і разом поїхали до Вадима додому.

Коли молоді вже зайшли у під’їзд, Марина раптом сказала:

– Стривай!

Вона зупинилася, поправила волосся, спідницю. У під’їзді було тепло і пахло смаженою курочкою.

– Я нормально виглядаю? – запитала Марина.

– Чудово! – посміхнувся Вадим. – Ти завжди чудово виглядаєш.

– Ти мене обманюєш…

– Я ніколи не обманюю.

Марина ще раз поправила спідницю.

– Я сподобаюся твоїй мамі? – запитала вона.

– То ти через це, – він усміхнувся. – Звісно, сподобаєшся!

– Ти ж казав, що вона в тебе строга.

– Ну так, є трішки таке. Але ти їй точно сподобаєшся.

Чомусь Марині згадалося, як Вадим тримав у руках цуценя, як по його щоці котилася сльоза. І що вона переживає – хіба в нього можуть бути погані батьки?

Коли двері відкрилися, запах смачної вечері став ще сильнішим.

У коридорі було темно.

– Що там, Рудько знову калюжу зробив? – раптом почувся жіночий голос. – Ну що за кіт, одні неприємності!

Клацнув вимикач, і в коридорі стало світло.

Марина глянула на маму Вадима, і не повірила своїм очам.

Вона одразу її впізнала. Ясні блакитні очі, родимка на лівій щоці.

Захотілося одразу розвернутися і бігти звідси. І вона б це зробила, але Вадим взяв її за руку.

– Мамо, це моя Марина, – сказав він.

Вона теж її впізнала… Спочатку в очах зʼявилася розгубленість, потім здивування, і тут же ж на обличчі з’явилося незадоволення.

Ось зараз скаже щось на кшталт: «А ми вже знайомі, минулого тижня тільки он процедури їй робила».

Мати Вадима оглянула Марину, потім глянула на сина.

– Надія Іванівна, – сказала вона і взяла торт і квіти. – Я стільки про тебе чула, рада нарешті познайомитися, Марино.

Вадимчику, ну чого ж ви стоїте – проходьте, тільки капці візьміть обов’язково, а то Рудько сьогодні вранці знову наробив тут…

Ой, я побігла, бо курочка зараз пересмажиться!

Марина нічого не зрозуміла. Невже мати Вадима її не впізнала?

Ні, звісно, впізнала, не могла не впізнати.

Тоді чому вдала, що все гаразд? Чекає на слушний момент?

А навіть якщо й не чекає – хіба зможе вона колись прийняти таку невістку?

Вадим нічого не помічав – тягнув її за собою, сварився до Рудька, який терся своїм пухнастим боком об її ноги.

У залі їх зустрів батько – важкий чоловік із добродушним обличчям і з книжкою в руках.

– Тату, це моя Марина, – з гордістю сказав Вадим. – Марино – це мій тато, Микола Петрович.

Чоловік підвівся на кріслі і старомодно поцілував їй руку.

– Ходімо, допоможемо мамі! – запропонував Вадим і повів її на кухню.

Мама дала йому тарілки, а Марині коробку з келихами. Коли їхні погляди зустрілися, Надія Іванівна строго запитала:

– Як почуваєшся?

Марина почервоніла – таки впізнала…

– Нормально…

Власний голос здався їй незнайомим, недолуго писклявим.

– От і чудово. Вадиму сказала?

Марина похитала головою.

– І я не скажу, – заспокоїла її Надія Іванівна…

…Минуло два роки. Вадим з Мариною щасливі у шлюбі. Надія Іванівна стала щасливою бабусею. Вона прямо обожнює свою внучечку Надійку!

Марина дотримується своє обіцянки й ніколи нікого не обманює. Хоча і є в них з Надією Іванівною одна таємниця. Але про неї вони ніколи більше не згадують…

КІНЕЦЬ.