Цей день розпочався як завжди. Я готувала сніданок, коли Анатолій вкотре сказав, що має незаплановану зустріч на роботі. Його погляд був ухильним, що тільки посилило мої підозри. «Анатолію, ти впевнений, що все гаразд?

Ти виглядаєш… напруженим», – спитала я, намагаючись приховати тривогу в голосі. «Так, все гаразд, просто багато роботи», – відповів він, швидко поцілувавши мене в щоку і вийшовши з дому.

Не взмозі більше терпіти невідомість, я вирішила піти за ним .

Через деякий час я побачила його машину поблизу кафе, всередині якого він сидів з моєю подругою. Моє серце завмерло. Вони сміялися і здавалися такими щасливими разом, що я відчула себе зрадженою двічі.

Насилу стримуючи сльози, я повернулася додому. Надвечір, коли Анатолій повернувся, я не могла більше мовчати. «Анатолію, ми маємо поговорити. Я сьогодні бачила тебе з моєю подругою.

Що відбувається?» – Запитала я, дивлячись йому прямо в очі. Він зам’явся, і після довгої паузи зізнався. «Так це правда. Я не знаю, як це сталося, але… я закохався у неї.

Я так не хотів тебе поранити». Його слова пролунали як удар. Я почувала себе зрадженою,

ошуканою та самотньою. Але в той момент я зрозуміла, що маю залишатися сильною. «Я не знаю, що нам тепер робити, але знаю одне: я маю думати про себе.

Нам потрібен час, щоб розібратися в цьому», – сказала я. Тієї ночі ми лягли спати в різних кімнатах. Думки про зраду і про те, як моя довіра була зруйнована, кружляли у мене в голові.

Але я знала, що це лише початок довгого шляху у пошуках відповідей і, можливо, прощення…

КІНЕЦЬ.