Я дивилася на чоловіка, зануреного у світ відеоігор, і відчувала суміш смутку та розчарування. Наші шість років щасливого сімейного життя здавалися в минулому.

Він проводив дні та ночі перед екраном, і я гостро усвідомлювала, як сильно його захоплення віддаляє його від нас із сином.

“Макс, можеш відірватися на хвилину? Нам треба поговорити,” – невпевнено почала я одного вечора. Він відірвав погляд від екрану і зустрівся зі мною очима. “Що сталося, Олено?” – його голос звучав відсторонено.

“Я турбуюся про нас. Ти майже не проводиш час з нами. Наш син сумує за татом,” – мої слова тремтіли від нервової напруги. Макс зітхнув і вимкнув гру.

“Я знаю, я захопився. Просто це допомагає мені розслабитися після роботи.” “Але ти забуваєш про нашу родину, Максе. Нам теж потрібна твоя увага,” – я намагалася підтримати діалог. Ми довго розмовляли тієї ночі. Макс визнав, що втратив рівновагу між роботою, хобі та сім’єю.

Наприкінці розмови він обіцяв змінитись, і ми вирішили разом шукати способи відновлення нашої сімейної гармонії. Наступні тижні були наповнені спробами порозумітися. Ми почали влаштовувати сімейні вечори, де кожен міг запропонувати заняття.

Макс іноді запрошував нас пограти у відеоігри разом, але тепер він також проводив час, граючи в настільні ігри або просто гуляючи з нами по парку.

Це не було легко, але я бачила, як він старається. Наш син знову сяяв від щастя, бачачи, що його батько знову став частиною його життя.

Я поступово знайшла надію, що ми можемо відновити ту теплу і люблячу атмосферу, якою насолоджувалися в перші роки нашого спільного життя. Як би там не було, я сповнена рішучості боротися.

КІНЕЦЬ.