Сусіди недобре відгукувалися про Ніну…

– Ну, і що тепер так опускатися? – говорили вони. – Не в неї першої чоловіка не стало. Що ж одразу гульбанити? Донька ж у них. Треба Ганну виховувати. Їй всього сім років…

– Саме так! А вона щодня гульбанить, вже й з роботи вилетіла, кажуть у магазині в неї нестачу власник виявив. Одразу і звільнив того ж дня. От же ж нерозумна!

…Ніна чула всі ці плітки, але, як і раніше, посміхалася стареньким біля під’їзду винною усмішкою, коли, весела, поверталася додому.

– І де вона гроші знаходить на це все? І скільки так «сумувати» збирається? – зітхали жінки, проводжаючи Ніну засуджуючими поглядами.

Тільки одна сусідка мовчала – Віра Іванівна.

Вона була старша за Ніну, у неї вже доньці Оленці було п’ятнадцять років і синові Олегу десять.

Розуміла вона Ніну тому, що сама залишилася з двома дітьми на руках, коли чоловік вимагав розлучення і пішов до іншої.

– Ось тобі не так має бути недобре, як мені було… – сказала якось Віра Ніні. – Не стало – це Господь взяв, а покинув і пішов до іншої – гірше… Повір мені. Я теж довго переживала, частину здоров’я в мене це забрало. Але ти не розкисай… Не гульбань, Ніно.

Ніна кивала й обіцяла, проте час минав, і їй було важко змінитися.

Мати Ніни жила у маленькому селі, де не було школи і не могла взяти до себе внучку, бо на руках у неї був слабий чоловік.

Віра жалкувала Ганнусю, веселу худорляву з білими кучерями.

Ганна майже щовечора гралася з Олегом та Оленою у них у квартирі.

Віра і нагодує Ганнусю разом зі своїми дітьми, і спати вкладе, якщо Ніна затримується.

– Ой, Віро Іванівно, чим я розраховуватися з вами буду? – витирала сльози Ніна наступного ранку. – Ганнуся майже весь час у вас.

– А як же ж?! Вона першокласниця. Олена й уроки з нею вивчить, а з Олегом вони в машинки граються, регочуть, а потім і гуляти на подвірʼя йдуть, – усміхалася Віра. – Ти давай повертайся до нормального життя. Досить гуляти. Ганнуся тебе дуже любить і переживає. Не чекай, коли дитина почне тебе соромитися перед однолітками… Не псуй їй життя, Ніно…

Ніна замислилась. Вона влаштувалася працювати прибиральницею у школу.

Там була строга завгосп, що й пішло на користь недолугій вдові.

Вона перестала гульбанити, і сім’я, нарешті, зажила нормальним життям.

Але Ганнуся за звичкою все приходила до своїх друзів-сусідів.

Вона приносила тепер до чаю мамине печиво, чи канапки з шоколадним маслом, які робила сама.

Ніна у всьому намагалася догодити Вірі. Вона й загальний коридор за неї мила, і з дачі своєї приносила їй капусту і зелень. І завжди дякувала за Ганнусю.

– Любить вона вас усіх. Треба ж як вийшло. Від Олени їй одяг весь дістається, як від старшої сестрички, а Олежик допомагає з навчанням, і разом тепер на гуртки ходять, – казала Ніна, дивлячись на дітей.

– Так. Вони як рідні, – погоджувалась Віра. – Небагато дітей у будинку в нас так дружать, як наші…

Коли Ганнуся підросла і пішла у восьмий клас, мати влаштувалася працювати провідницею.

І знову за Ганнусею доглядала Віра, мало що знадобиться, поки мати в рейсі?

Але Ганна була самостійною, вчилася добре, і вдома все вміла робити. І від матері навчилася, і від Віри Іванівни, яку любила.

– Ну, Ганно, супи ти вже готуєш не гірше за мене й Оленки, молодець! – хвалила її Віра.

– Я ще хочу випічку освоїти. Бо мрію кондитером стати, – відповіла Ганна.

– Чудово, це хороша професія і завжди потрібна, – підтримала її Віра,. – Олежик любить твоє печиво. Все до крихти їсть!

Ганна почервоніла. Вона знала, що Олежик обожнює її страви, тому й старалася, здебільшого, для нього.

Він подобався їй дедалі більше. А хлопець і справді, з кожним роком ставав дедалі симпатичнішим.

– Прямо Аполон ти наш! – жартувала його сестра.

Олег пішов на солужбу, а Ганна пішла вчитися на кондитера. Олена тим часом закінчувала інститут.

Ніна й Віра раділи за своїх дітей. Про тяжкий період у житті Ніни намагалися не згадувати. Жінки працювали, намагаючись відкласти гроші на дітей.

– Не за горами й весілля, – зітхала Віра. – Скоро наші дітки розлетяться від нас. Будуть у них свої сім’ї, а потім і онуки підуть у нас. Он, моя Оленка вже з нареченим ходить!

– Добре б їм щастя своє знайти, – погоджувалась Ніна. – Щоб кохання було без розлучень і всякого лиха… Ех, життя наше…

– Нічого, Ніночко, молитимемося, все й складеться як треба, – говорила Віра.

…Олежик повернувся восени, стрункий і засмаглий. Олена й мати аж ахнули, обіймаючи його.

– Ох ти, який став, синочку! І не впізнати тебе. Схуд, звісно…

– Нічого, йому пасує! Он які кубики має. На пляжі дівчата спокою не дадуть! – засміялася Олена.

Ганна повернулася з навчання, коли Олег вже тиждень був удома.

Вона прибігла до нього і не втрималася – обійняла зі сльозами.

– Ти чого, Ганнусю? Мати тут теж сльозу пустила, і ти ще, – було видно, що Олег трохи хвилюється і дуже радий Ганні.

Він оглядав її з голови до ніг так уважно, що дівчина зніяковіла.

– Ну, що ти витріщаєшся на неї? Бачиш, вона соромиться. Ходіть до столу. Сьогодні борщик і мої пиріжки.

А тепер і Ганна приїхала – нас побалує солоденьким.

– Це я із задоволенням! Треба Олега відгодувати… – засміялася вона.

– Ну, тільки щоб не забагато. Хоча за твоїми пиріжками я дуже сумував, – зізнався Олег. – Особливо за тими, які з капустою. М-м-м-м….

– Тільки за пиріжками? – тихо запитала Ганна і побігла мити руки.

Олег наздогнав її у ванній і почав жартома хлюпатися водою.

Почувся галас, сміх і обоє вийшли на кухню з мокрими маківками.

– Ну і хто кого, діти? – запитала Віра Іванівна. – Досить пустувати. Ходіть до столу.

Було багато розмов, і до кінця посиденьок Віра Іванівна зрозуміла, що Олег і Ганна небайдужі один до одного. І це спільне почуття.

Коли дівчина пішла, мати подивилася на сина й спитала:

– Ну, як тобі Ганна? Гарненька стала?

– Не те слово… – сказав Олег і махнув рукою, мовляв, не розпитуй, мамо.

Але того ж вечора він повернувся пізно. Вони гуляли з Ганнусею і не могли наговоритись і надивитися один на одного.

– Невже вони зійдуться, як пара? – думала Віра. – Росли ж, як брат і сестра…

Цими ж думками з нею поділилася Ніна, коли повернулася з роботи.

– Ганна тільки й говорить про Олега. Інших тем немає. Закохалася дівка. Він, звісно, красень, і завжди таким був. Але такі обидва молоді, нічого ж не бачили ще. Не погуляли… Як гадаєш, Віро? – запитала вона.

– А що нам думати? – відповіла Віра. – Звісно, вони зовсім молоді. Але розлучати їх, чи заважати ми їм не будемо. А там уже як складеться їхнє життя… Будь що буде.

Ніна згідно кивнула. Вона вдома, звісно, просила доньку обов’язково закінчити навчання, а тільки потім заміж виходити.

Але Ганна й Олег вже не розлучалися, добре, що жили в одному під’їзді.

У домашніх капцях один до одного приходили. Разом і прибирали, і телевізор дивилися, і готували, і всі свята зустрічали.

Але прохання матері Ганна виконала. Тільки коли закінчила навчання, вони з Олегом подали заяву у ЗАГС.

– Ох, де ж мені стільки грошей на ваші весілля набрати?! – говорила Віра Іванівна. – Батько допомагати ніколи не хотів… А тепер усе так дорого.

– Мамо, сядь, а то в мене для тебе теж новина, – сказала їй на це Олена.

Віра Іванівна здивовано дивилася на дочку, не розуміючи, що там в неї ще за новина.

– Ми з Ігорем теж хочемо одружитися, і порадившись з Олегом і Ганнусею, вирішили зіграти весілля в один день! Одні гості – одне застілля. Як ти на це дивишся?

Мати погодилася. І весілля вийшло грандіозне, веселе і дуже душевне.

– Оце ти собі невістку виростила! – говорили гості, вказуючи на Ганнусю.

– Сама прихистила свого часу, і готувати навчила… Моя школа! – сміялася Віра. – Виявилося – не дарма. Ми її з дитинства знаємо. І характер, і звички, і все її життя… Хто б міг подумати, що вона стане нашою, наше прізвище матиме? Думаю, що мій Олежик не помилився…

– Це точно, – сказала Олена. – А ще вона його любить шалено. Що ще треба для щастя?! Га?

Молодим кричали «Гірко», гості танцювали й співали.

А попереду було ціле життя нових сімей. Велике, щасливе й сповнене надій…

КІНЕЦЬ.