У нас в сім’ї дуже непроста ситуація. П’ять років тому наша дочка Лариса народила первістка – онука Марка. І з того моменту в неї ніби свідомість помутніла. Увесь період виношування дочка читала спеціальну літературу, шукала інформацію із виховання дитини на форумах для матусь.

Вона дивилася лише фільми про природу, слухала класичну музику і навіть народжувати збиралася під Моцарта у домашньому басейні. Щоправда, малюк таки з’явився на світ у лікарні без жодних новомодних штучок.

Я розуміла, звичайно, що у жінок в положенні свої чудасії, адже у всіх гормони пустують, тому з нетерпінням чекала, коли Лора народить і заспокоїться. Але сталося не так, як гадалося. Після появи Марка донька практично не підпускала нас із чоловіком до малюка. Вона видавала нам спеціальні маски, щоб «ми жодної зарази не притягли».

Коли Марк підріс, стало ще гірше. Лариса дуже переживала за розвиток особистості свого синочка, тому забороняла при ньому голосно розмовляти та робити йому зауваження. Якось Лора з Марком були в нас у гостях. Ми з донькою пили на кухні чай, а Марк дивився у кімнаті мультфільми разом із котом Васьком. Раптом ми почули несамовитий крик і жалібне нявкання.

Виявилося, що Марк міцно схопив кота за хвіст і намагався висмикнути у того клаптик шерсті. Я перша підійшла до онука і сказала, що так робити не можна, оскільки Васька – жива істота та відчуває біль. Після цього Лора фурією підлетіла до сина, схопила його на руки та почала лаяти мене за те, що я наговорила Марку.

– Це раніше ви могли дітьми командувати, зараз інший час настав! Потрібно виховувати в дитині особистість, а не раба! Невже вам якийсь блохастий кіт дорожчий за свого онука? – відчитала нас із чоловіком Лариса.

– Ти знаєш, дочко, напевно, ти маєш рацію, – втрутився чоловік. – Ми – погано розуміємося на вихованні дітей, і ти – яскраве тому підтвердження.

Після цих слів Лариса пирхнула та одразу ж попрямувала до виходу. Наступний рік ми практично не спілкувалися ні з дочкою, ні з онуком. Ініціативу виявила сама Лора та ось, за яких обставин.

Окрім доньки, у нас є ще син Олег. У нього теж є маленький син – Макар, він всього на пів року молодший за Марка. З самої лікарні нас без проблем пускали до Макара, я навіть кілька разів залишалася на ніч з невісткою, коли їй було важко з немовлям.

Коли Макар підріс, ми почали забирати його до себе у гості на вихідні, щоб батьки могли відпочити та побути вдвох.

Найбільше в цій ситуації мене здивувала невістка: вона зробила все, щоби Макар нас із чоловіком слухався, любив і поважав. Якось я випадково почула розмову мами із сином. Невістка говорила Макару про те, наскільки важливо поважати старших і що колись до нього, теж старенького і сивого, приїжджатимуть маленькі онуки, щоб його порадувати. Це був такий разючий контраст із нашою дочкою!

Влітку у сина та невістки не вдалося взяти відпустку, вона змістилася на ранню осінь. Син засмутився, бо дитячий садок закривався на ремонт, і сидіти з Макаром не було кому. Ми з чоловіком збиралися залишитись на все літо на дачі.

Тоді ми й вирішили, що візьмемо Макара з собою, а у вихідні до нього приїжджатимуть батьки. Сказано зроблено. На початку червня ми втрьох поїхали на дачу. Макар чудово освоївся на природі. Він ловив метеликів та допомагав висаджувати квіти. А через тиждень мені, після довгої перерви, зателефонувала Лариса:

– Мамо, ви що забули про другого онука? – Почала вона з викликом. – Чому ви Марка з собою на дачу не взяли? Йому, між іншим, теж корисне свіже повітря.

– Доню, адже ти сама сказала, що ми з татом – погані вихователі. До того ж Марк нас зовсім не слухається. Як мені з ним упоратися, якщо навіть зауваження я не маю права йому зробити?

– Мамо, що ти все перекручуєш? У мене прекрасний син і він знає, як треба поводитися!

В цей момент до мене підійшов чоловік. Він чув частину розмови й знову взяв ініціативу до своїх рук:

– Доню, ти пробач нам, але Марка ми з собою не візьмемо. Хочеш – можеш разом із ним на вихідні приїхати. Він тільки тебе вважає авторитетом.

У слухавці було чути, як донька розплакалася, а потім вона кинула слухавку. Першим моїм бажанням було передзвонити та заспокоїти Лору, але чоловік мене зупинив:

– Нема чого тобі перед нею принижуватися. Ми, звісно, можемо забрати сюди Марка, але тоді про відпочинок можна буде забути.

Ти тільки подумай: у нас тут і озеро недалеко, і ліс, мало що може статися. А ти знаєш, що нас двох він слухати не стане.

Я розумію, що у нас два онуки. Але в тому, що ми спілкуємося більше лише з одним, немає нашої вини. Нехай Лора подумає про це.

Можливо, щось зміниться.

Я зрозуміла, що чоловік має рацію, але доньку все-таки шкода. А з іншого боку – вона зробила все, щоб ми відмовилися спілкуватися з Марком. Чому тоді просити вибачення маємо ми?

КІНЕЦЬ.