У неділю люди йшли до церкви, а біля подвір’я Одарки стояла новенька іномарка.

Всі, хто проходив повз, перешіптувалися між собою, показували пальцями. Дехто сумно кивав головою, нарікаючи на гірку долю жінки.

В той день я йшла позаду двох бабусь і почула дуже важку для мене історію життя тієї жінки, яка жила в маленькій глиняній хатині.

Одарка народилася в дуже бідній родині, де у дітей, якби це дивно не звучало на сьогоднішній день, була одна пара великих чобіт на всіх. Жили вони з мамою, яка мала четверо дітей і зі своєю вже досить таки старенькою бабусею.

Мама з ранку до ночі працювала в колгоспі за копійки, а іноді лише за зерно, тому діти були раді, коли бачили хліб на столі, що вже казати про якісь смаколики.

Звісно, не можна сказати, що люди в цьому селі жили дуже бідно усі, деякі родини тримали велике господарство, діти їх жили в місті, просто мати Одарки все ніяк не могла вилізти з цієї бідності, хоча була дуже працьовита жінка та мала добрий і спокійний характер.

Тому коли Одарку прийшов сватати Іван, який жив сам у своїй, хоч дуже старій хатині, на сусідній вулиці, для дівчини це було за щастя.

І якщо Одарку зараз хтось запитає, чи кохала вона колись свого чоловіка, вона просто навіть не знатиме, що на відповісти. Було то кохання, чи просто звичка, чи дружба і повага, але поки був живий її чоловік Іван, жінка відчувала себе щасливою.

І стала Одарка тоді господарювати по-справжньому, тримала корівку, курей, гусей, качок, обробляла великий город, бо землі в них було дуже багато. З ранку до вечора вона крутилася, не розгинаючи спини, готувала, пекла хліб, робила сир та масло.

А в неділю завжди Одарка завжди ходила до церкви, любила погомоніти з жінками, адже це був єдиний день, коли жінка відпочивала і насолоджувалася життям.

А вже скоро з’явилася у Одарки і Івана донечка.

Як же вони її любили, готові були небо для неї прихилити. Оленка жила щасливо, батьки відгородили її від проблем та важкої праці.

Дівчина з дитинства жила лише в своє задоволення. І якщо Іван трохи міг інколи сердито зробити доньці зауваження, то сама мати завжди ставала на захист доньки, вона ж ще маленька.

На той час подружжя вже було добрими господарями, мали хорошу копійку в хаті, адже Іван старанно працював в колгоспі, його там поважали та цінували, премію гарну давали.

Оленка закінчила школу і згодом поїхала навчатися в місто. Тоді до батьків вона стала приїжджати зрідка.

Іван завжди просив сусіда у якого була машина завезти раз у місяць доньці харчі та гроші у місто, тому їхати в село у Оленки необхідності зовсім не було.

Одарка з Іваном їхали з сусідом, заносили доньці харчі, давали гроші, які назбирали за місяць, говорили, як вони люблять свою доньку і їхали додому сумні та невеселі.

Незабаром сама Олена вийшла заміж. На весілля батьки багато років складали гроші, мріяли пів села запросити, але Одарка гроші взяла всі, та сказала, що весілля буде в ресторані, бо зять з міста і там тільки так і гуляють. А бідних родичів з села їй не потрібно, вони нічого коштовного не подарують все одно.

Після весілля донька Одарки приїхала декілька разів на великі свята. Згодом не стало й Івана, на жаль, занедужав і не переміг у цьому.

Донька приїхала лише на саме прощання, а вже ввечері, не зважаючи на вмовляння матері залишитися, поїхала в місто, поверталася додому, говорила, що чоловік не зрозуміє, якщо вона не ночуватиме вдома.

Минуло багато років, до матері донька не навідувалася, лише родичами могла передати якусь палку ковбаси для матері, говорила, що зайнята дуже.

Останній раз сусіди бачили її на материному подвір’ї тоді, коли Одарка, вже не мала сили ходити по господарству, і продала корову, бо не було сил більше її доїти.

Тоді донька до неї приїхала з зятем, щось допомогла матері на городі, забрала гроші і на тому й усе.

Останнім часом Одарка навіть в церкву вже не могла ходити сама, хоча за багато років жодного разу не пропустила недільну службу. А в п’ятницю її не стало.

Лише тоді приїхала донька на новенькому автомобілі. Адже їй належить хата. Потрібно оформити документи на спадщину, адже у неї великий кредит, не може його виплатити вже роками, скаржилася вона сусідам на долю свою.

Але люди мовчали, їм було соромно за неї. Та сама Олена зовсім не соромилася, поважно ходила по подвір’ї, їздила в селищну раду, збирала документи. На паркані повісила оголошення про продаж, і просить за хату чимало грошей.

Зустрічаються ж в житті такі люди, для яких немає нічого святого.

Приїжджає й зараз Олена, привозить покупців, ще й з сусідами розмовляє, хоча вони голову відвертають і ні грама не соромно їй.

І бувають же такі люди, байдужі і без грама совісті на душі. Чому їм у цьому світі жити легше? Чому вони спокійніше живуть?

КІНЕЦЬ.