Миколу, великого хлопця з мішкуватою фігурою, знало все містечко. Жив він з матір’ю на самій околиці, і сусіди, побачивши його, коли він ішов з роботи, говорили:

– Ох, розгодувала Віра свого Миколку. Ось що значить єдиний і пізній синок. Велетень, а не чоловік!

Інші посміювалися:

– Не даремно такого ведмедя і дівки побоюються, стороною обходять.

А мати Миколи, чуючи такі міркування, відповідала:

– Так, на вигляд він не артист з кіно, але душа в нього добра. Не дивись, що сам грізний, а як маленька дитина на світ дивиться… Мухи не образить мій Миколка.

На обіди й вечері для Миколки Галина Василівна старалася, і готувала для сина багато, заставляючи стіл тарілками із салом, домашнім хлібом, накладаючи величезні порції макаронів або картоплі.

Миколка любив свою матір, але з роками став соромитися її опіки, особливо при дівчатах. Дівчата відверталися від нього, обираючи інших хлопців.

Микола став замкнутим, майже ні з ким не дружив, а працював на складі вантажником. Про освіту не думав, навіть не пішов вчитися у технікум на сусідній вулиці, відкладаючи навчання на потім.

Йому було легше на роботі, у чоловічому колективі, де його поважали за силу, безвідмовність та добродушність.

Так ішли роки, ровесники Миколи вже мали сім’ї, дітлахів, а він усе ходив, соромлячись і не наважуючись поглянути на дівчат.

Але все змінив один випадок. Одного разу йшов Микола листопадовим холодним вечором з роботи повз невеликий ставок. Перші нічні морозці вже скували ставок тонким льодком. І дітлахи з цікавості кидали камінці на лід, чекаючи: проламається він, чи ні?

Одна дівчинка, років семи, гуляла з собачкою. Коли песик побачив палицю, яка летіла на середину ставка, то миттю побіг за нею.

Лід біля берега був міцніший, але ближче до середини був ще тонким, і собачка, пробігши кілька метрів, опинилася у ставку.

Микола почув галас дівчинки, яка плакала і кликала свого песика повернутися.

– Дейк, Дейк, до мене! Сюди, Дейк!

Собачка марно намагалася вирватися – лід був слизьким і Дейк знову сповзав у воду.

Микола озирнувся на ставок і зрозумів, що сталося. Недовго думаючи, він взяв із найближчої огорожі довгу дошку, скинув із себе куртку та чоботи і пішов у воду. Діти купкою зібралися на березі і стежили за тим, що відбувається, один хлопчик побіг по допомогу дорослих у свій будинок.

Микола взяв песика, і обережно вибрався на берег. Дівчинка, якої був Дейк, тягла руки назустріч Миколи і плакала.

– Ти близько до краю не підходь, – строго сказав Микола, вийшовши з води. – Зараз я тебе проведу додому.

Вода лила з нього струмком. Він взувся і накинув куртку. Потім взяв за руку дівчинку і, супроводжуваний купою дітлахів та двома мужиками, що підбігли на галас, пішов до хати, на яку вказала дівчинка.

– Як тебе звуть? – запитав він її.

– Тетянка, – несміливо відповіла дівчинка, гладячи тремтячого мокрого песика.

Двері відчинила мама Тетяни. Вона ахнула і взяла доньку на руки, а потім, зрозумівши за плутаними поясненнями доньки, що трапилося, потягла до себе в квартиру й Миколу.

– Швидше, швидше – сюди! Роздягайтеся негайно. Вам треба терміново переодягнутися, ви ж зовсім мокрий. Ідіть у ванну кімнату.

Микола щось бурмотів, намагаючись піти, й Марина його не відпустила.

Миколі набрали теплу ванну, і поки він грівся, незграбно залізши в неї, собачку гріли в теплій воді в тазику на кухні.

Коли Микола вийшов з ванної, закутаний у простирадло, Марина посміхнулася.

– Ви як велетень з казки. Ви наш герой, як вас звуть?

– Микола, – почервонів хлопець.

Марина запропонувала йому зателефонувати додому.

– Такого розміру одягу ми не маємо. А треба переодягнутися в сухе. Ви поки що лягайте на диван.

Вона загорнула Миколу пледом і налила гарячого чаю.

Микола зателефонував матері, сказавши їй адресу свого перебування і коротко пояснивши, що сталося.

Черз двадцять хвилин мати вже дзвонила у двері.

Біла, Галина Василівна зайшла в кімнату й побачила сина, а поряд з ним дівчинку і собачку. Марина провела її й дала стілець.

– Нехай він трохи відпочине після ванни і потім підете додому. Але чи можу я запропонувати вам вечерю? Микола врятував не тільки нашого собачку. Він уберіг від біди і мою Тетянку. Навіть подумати боюся, що могло б статися, якби Таня кинулася рятувати Дейка…

Марина тільки тепер заплакала, коли перше хвилювання трохи зникло. Галина Василівна сиділа біля сина і хитала головою.

– Але ж все обійшлося, – говорила вона. – Ну, й не треба про найгірше думати. Тепер би йому не заслабнути, проте я в цьому сумніваюся.

Вона доторкнулася до лоба сина, а Микола відвів її долоню, зиркнувши на Марину.

– Ні, Марино, дякую, ваш чоловік, напевно, скоро з роботи прийде, а ми тут все з’їмо. Нас не прогодувати. Мій Миколка багато їсть… – вона запнулася від сердитого погляду сина.

– Ну, чоловіка в мене немає… Ми вдвох живемо, точніше, утрьох із собачкою. Тому не відмовляйтеся. Заодно познайомимося. Тепер я ваша боржниця. Вік молитимуся за Миколу. І ви такого сина виховали… Дякую вам, – відповіла Марина.

Компанія сіла за стіл, повечеряли смаженою картоплею з котлетами та соліннями. Потім Микола з матір’ю пішли, а Марина попросила телефон Миколи, щоб дізнаватися надалі про його здоров’я.

Наступного дня газети містечка надрукували про те, що трапилося, схвалюючи вчинок Миколи.

Шукали його, щоб зробити портрет, але Миколі вночі стало гірше, і швидка з температурою відвезла його у лікарню.

– Все-таки заслаб, – з гіркотою шепотіла мати, відповідаючи на телефонний дзвінок Марини.

Марина тепер щодня відвідувала Миколу. Він соромився спочатку, а потім чекав на її прихід, дивлячись весь день на двері палати.

– Мамо, ти мені їсти сюди не носи. Тут добре годують, тільки в мене апетиту немає, – просив Микола.

Мати дивилася на очі сина, і витирала сльозу.

– Господи, який ти в мене слабий. На вигляд ніби і горою, а всередині як дитя мале…

– Мамо, я давно вже не дитина, – упирався Микола. – Видужаю, ось побачиш.

Раптом Галина Василівна глянула на тумбочку.

Там у пакетах лежали пиріжки, сирники й ватрушки…

Вона застигла від здивування.

– Ого скільки вона тобі принесла. Мене сьогодні випередила. А що, молодець, дівчина…

Галина Василівна відщипнула шматочок сирника і з’їла.

– Смачно! Ну, гаразд, я піду, синку, мені на роботу пора, – вона побачила, що в палату заходить Марина.

Жінки посміхнулися одна до одної.

– Як там Тетянка? – запитала Галина Василівна.

– Все добре. Дуже хоче Миколу відвідати, але в садочку вона. На вихідних прийдемо разом.

– А собачка як? – знову поцікавилася Галина Василівна, нишком дивлячись на сина.

– І собачка в порядку, ось аби Миколка швидше видужав. Найголовніше тепер, щоб він був здоровим! – відповіла Марина.

Галина Василівна помітила щасливе обличчя сина, що ніжно дивився на Марину.

– Невже налагодиться у них? Мій велетень і ця мила красуня… – думала вона по дорозі додому, і усмішка не сходила з обличчя.

Микола пройшов курс процедур і його виписали додому. За цей час він так здружився з Мариною та її донькою, що вже сумував за ними, якщо не бачив бодай день.

Тепер у містечку Миколу поважали. За його вчинок, його добре серце та скромність. Він, як і раніше, був мовчуном, нікому не розповідав про себе, але люди перші простягали Миколи руку, плескали по широкому плечу і посміхалися.

Тетянка кликала Миколу у гості.

– Ти прийдеш до нас? Я стільки за цей час нових картинок намалювала, ти обов’язково маєш подивитися.

Микола прийшов у гості до Марини з квітами й тортом.

– Ти так мене підтримувала в лікарні, Марино, дякую тобі. Я навіть швидше видужав! – Микола намагався жартувати, а Тетянка взяла його за руку й потягла у кімнату.

Там усі стіни були в малюнках, на яких був зображений Микола, який дістає зі ставка Дейка.

– Дейку, ми з тобою знаменитості тепер, – сказав Микола собаці.

Той почав гавкати і підстрибувати біля Миколи.

– Я тут як удома… – блаженно посміхнувся Микола і сів на диван. – Дуже гарні малюнки в тебе, Тетянко.

Марина сіла поруч і дивилася на Миколу, а він узяв її руку і не випускав зі своєї, як робив там, у лікарні.

– Ти ж уже видужав, – посміхнулася Марина.

– Я так звик, що твоя долоня у мене, що не можу вже без цього… – похнюпився Микола і почервонів. – Не виставляй мене, будь ласка.

– Що ти… Ти хороший, Миколо, я теж звикла до тебе. І так рада, що все погане позаду. І ти здоровий, – відповіла Марина.

– Але я хочу, як і там, у лікарні, щодня бачити тебе, Маринко… – тихо промовив Микола. – Мені більше ніхто не потрібен.

– А я? – почула і відреагувала Тетянка й сіла на руки до Миколи.

– І ти, звісно! – зрадів Микола.

Дейк скочив за нею на диван і став застрибувати на Миколу. Марина зареготала і теж притулилася до Миколи. Але він був такий великий, що ці троє здавалися малюками на його тлі.

Усі сміялися. А потім гралися із собакою, пили чай і пішли на прогулянку.

Вся околиця тільки й говорила про майбутнє весілля Миколи. Пара вирішила одружитися. Мати Миколи клопоталася вже кілька тижнів – Миколі був пошитий новий костюм, на роботі йому дали відпустку і кілька вечорів він робив косметичний ремонт у Марини.

Тетянку вже одну не випускали гуляти, переживали, тому з нею часто гуляла вечорами Галина Василівна, яка радо приміряла на себе роль бабусі.

– Все буде в нас добре, – говорила вона Тані. – Ось одружаться вони, і з’явиться на світ твій братик чи сестричка. І буде ще веселіше. Правда?

Таня плескала в долоні і згідно кивала. А Дейк стрибав біля своєї маленької господині й намагався лизнути її в самий носик…

КІНЕЦЬ.