А ви знаєте, як це: бути сім’єю, яка живе на орендованій квартирі? Постійно внутрішньо сидіти на валізах, з страхом, що щось трапиться. То господарям раптом знадобиться житлова площа, тож вони прийдуть і «попросять» з’їхати через якісь 2 тижні. Адже синочка вигнали з інституту, а жити з батьками він не бажає.

Або сусіди почнуть поводитись як печерні люди, що й самим не захочеться залишатися у чужій квартирі на пташиних правах. Це не говорячи вже про постійне зростання орендної плати.

Бачить Бог, звичайні пари, які мають своє, хай навіть невелике гніздечко, навіть не підозрюють, у якому раю вони знаходяться. Звичайно, побутові справи всіх боляче б’ють, таке життя. Але коли ти протягом 7 років банально не можеш завести дитину, щоб не виховувати її незрозуміло на яких умовах — це вже називається проблема. Ми жили б навіть із батьками. Моїми чи чоловіка. Але що вдієш, якщо їхні квартири теж не гумові.

Я і Віталік уже давно не студенти, хоча одружилися, коли самим ще треба було ходити на пари. Ранній шлюб, думали ми. Зате з майбутніми дітьми порозуміємося. Молоді батьки на одній хвилі з дітьми. Ага, як би не так.

Я вже перестаю розуміти сучасну молодь та їхні життєві цінності. А що буде далі, коли наші діти, якщо вони взагалі колись будуть, виростуть і почнуть виносити нам із чоловіком мозок, коли настане «складний період»? Жах! Сценарії життя людей часом дуже сумні.

І незважаючи на те, що ми обидвоє працюємо і підтримуємо один одного, грошей на квартиру відкласти нам все ще не вдається. Економимо, не гуляємо ресторанами, та й на відпочинку я була вже не пам’ятаю, в якому році. І все одно грошей не вистачає.

А тут ще ситуація така склалася, що у батька Віталіка почалися серйозні проблеми із серцем. Хоча для його віку це ще якось зарано. Доводиться допомагати. Хоча чоловік робить це виключно зі своєї кишені, краще на нашу ситуацію це, звичайно, не впливає.

І ось, здавалося б, нарешті і на нашій вулиці настало свято, з’явилися хороші новини: моя мама раптово отримала дуже непогану суму, і, якщо докласти ще й наші кошти, можна було б знайти щось однокімнатне на вторинному ринку.

Спершу я дуже зраділа, і ми з чоловіком навіть подумували про пошук нормального рієлтора. Але потім, подивившись правді у вічі, взялися за пошуки самі. Спершу, звісно, ​​були найкращі варіанти. Але там господарі зовсім не хотіли йти нам назустріч: ні про яку знижку не могло бути й мови. Навіть більше, натякали про те, що їхня ціна надто низька. Може, це ми краще доплатимо?

Потім пішли варіанти, які залишилися. Було щось середнє, а траплявся й відвертий треш. Проте ми терпляче витрачали на ці пропозиції сили та час. Іноді навіть жертвуючи нормальним сном. Виходило навіть якось іронічно: не жити в квартирі, яку ти винаймаєш, заради того, щоб знайти щось інше. Але ціль була намічена і відхилятися від курсу не можна. Іншого шансу ми не мали.

А потім Віталік якось пішов до батьків і прийшов від них дуже серйозним та задумливим. Кілька годин він посидів, щось почитав в Інтернеті і запросив мене на серйозну розмову.

Виявилося, що його батькові погіршало. Він і раніше про це здогадувався, але тільки гнав темні думки з голови. А того дня, поговоривши з мамою, чоловік зрозумів, що на гроші, якими нас хотіла підтримати моя мама, можна зробити операцію його батькові. Не гарантовано, але це могло б допомогти і поставити на ноги.

А скільки аргументів він наводив мені на свій захист! І те, що ми молоді, і в нас усе життя попереду. І те, що ситуація з його татом дуже серйозна, так що справа не потребує жодних зволікань. Зрештою, це лише гроші. А життя людини завжди буде важливіше за якісь папірці. І багато іншого.

Якоїсь миті я навіть задумалася, а може, справді. Зробити добру справу, дивишся, карма повернеться до нас бумерангом і підкине щось ще.

Але такий настрій був зовсім недовго. По-перше, це гроші моєї мами. І вона навіть ще нам їх не дала, щоб ми могли так вільнно розпоряджатися ними. А по-друге, говорячи про життя, хіба ми не витрачаємо життя без своєї особистої квартири? Хіба я не витрачаю його зараз марно, втрачаючи перспективи і, найголовніше, час? Розумію, ситуація зі свекром страшна. Але як же я можу йому допомогти, розплачуючись маминими грошима?

Ось після цього Віталій остаточно прийняв для себе рішення, що я не маю рації і навіть більше — егоїстка, яких світ щк не бачив. Бо якщо ми вже одружені, його родичі — це і мої родичі тепер теж. А своєму батькові я грошей не пошкодувала б. Ми розмовляємо, звісно. Але більше крізь зуби.

Навіть якось дивно. Якщо так піде й надалі, не знаю, навіщо нам взагалі буде потрібна загальна житлова площа. Я хочу жити з коханою людиною, а не зі співмешканцем, який мене ненавидить.

Мама, почувши мою історію, відмовилася давати нам гроші. Тільки в день укладання договору, щоб стояли всі підписи і була гарантія того, що вони підуть саме на купівлю нерухомості. І, знаєте, я її чудово розумію. Адже це було її рішення нам допомогти. Нам, а не своєму сватові, хоч би як важко йому доводилося.

Як думаєте, на чиїй стороні справедливість? Тому що люди кажуть різне. Хто ближче до чоловіка, стає на його бік. Хто до мене – на мою. А я, без жартів, не можу зрозуміти, в чому не права, якщо просто хочу звичайного, людського щастя? Сценарії життя людей часом такі непередбачувані.

КІНЕЦЬ.