Після розлучення із першим чоловіком Віра вирішила, що заміж більше не вийде. Проживши дев’ять років дуже складного сімейного життя, вона забрала сина Андрія і пішла до матері. Почало життя з чистого аркуша у тридцять три роки.

– Житимемо з Андрійком у своє задоволення, не потрібні нам чоловіки. Життя присвячую своєму синочку, – думала Віра, але життя розставило все на свої місця.

Познайомилася якось вона з Іллею у подруги на дні народження. Молодий чоловік поводився досить скромно і ввічливо, високий і симпатичний зі світлим волоссям. За столом вони опинилися поряд, Ілля гарно доглядав, чим підкупив Віру. Якось одразу почалася розмова, Віра начитана, могла поговорити на будь-яку тему. Подруга вибравши момент, шепнула їй:

– Віро, а ти придивися до Іллі. Хороший хлопець, щоправда у розлученні майже рік, із дружиною прожив лише два роки, дітей немає. І твій ровесник, це теж важливо, будете на одній хвилі. Мого Вадима однокурсник, давно дружать, я його добре знаю.

– Не знаю, я якось особливо не зациклююсь на знайомствах із чоловіками і не шукаю їх. Але за рекомендацію дякую, – весело відповіла вона подрузі.

Ілля полюбив не лише Віру, а й її Андрійка, синові на той час було майже дванадцять. У гості приїжджав завжди з подарунками йому, цим він підкорив Віру. Звичайно, він їй теж подобався. Вона не з’ясовувала причину розлучення з дружиною, просто одного разу він сказав:

– Не зійшлися характерами, тому й не змогли жити разом.

Андрійко майже з першого дня прив’язався до Іллі, якось зміг той відразу ж порозумітися. Чекав на Іллю, спілкування з чоловіками йому звичайно не вистачало. Багато чого навчив сина Ілля, а особливо поважати матір і дорослих, на цьому він завжди акцентував увагу Андрія, а той ріс поступливим хлопчиськом. Віра на них дивилася і душа її раділа, бо Андрій свого батька не бачив, як він пішов. З того часу і не зявлявся, син не потрібен.

Минув час, Ілля запропонував Вірі заміж, вона погодилася. Переїхали до його матері до трикімнатної квартири. Марія Петрівна прийняла Віру та Андрійка привітно та шанобливо.

– Проходьте, влаштовуйтесь, житимемо разом. Я дуже рада за сина і мені веселіше.

І не лише мати Іллі прийняла їх добре, а й усі родичі поважали його вибір. Жодних насмішок чи ще чогось на свою адресу Віра не чула, завжди з усмішкою та добродушністю.

Андрійка теж усі полюбили, а за рік у них народилася донька Катруся. Віра трохи хвилювалася, що до доньки Ілля відноситиме набагато краще, і Андрійку менше приділятиме уваги. Але даремно вона переживала, ніякого поділу між дітьми не було. Звичайно до Катрусі ставилися всі з розчуленням, все-таки маля, та ще й дівчинка, і Андрійко від душі полюбив свою сестричку.

Віра вдячна була свекрусі, за те, що в їхній квартирі вона почувала себе господаркою. Ілля весь час був на роботі, а господарство Вірі доводилося вести разом із Марією Петрівною, і вона називала свекруху мамою. Між ними абсолютно не було жодних непорозумінь. Віра навіть із подругою ділилася:

– Уявляєш, моя свекруха зовсім не лізе у наше життя, у виховання дітей, не вказує, як готувати, прибирати, і зовсім не намагається чогось вчити. Просто, коли питаю, вона радить чи допомагає, коли це потрібно. Навіть навпаки, якщо я готую, доглядає за донькою, а то й одягне її та гуляти йдуть.

– Нічого собі. Щось зовсім не віриться, що бувають такі свекрухи. А моя, хоч і живе окремо, постійно сує свій ніс у наші справи та невдоволення висловлює. Я вже іноді мовчу, бо дорожче обійдеться, – говорила подруга, але деяка недовіра таки залишалася в неї. – Невже немає жодних проблем чи негативних сторін у твоїх свекрух? Якось не віриться. Кожна людина має свої пунктики. Прям така ідеальна твоя Марія Петрівна?

Вірі не хотілося виносити сміття з хати, звичайно, не буває все так гладко в житті. От і Марія Петрівна має недолік, причому серйозну. Вона любить ігристе. Причому багато може випити. Віра ніколи не бачила, щоб свекруха пила щось при ній, вміло ховалась. Сусіди звичайно знали про її звичку і навіть говорили Вірі:

– Любить це діло Марія, ой як любить, – але вона до розмов ставилася з недовірою. Мало що можуть сказати сусіди.

Віра спочатку не могла повірити, тому що у людини, яка любить погульбанити не може бути лад у будинку, багато квітів на вікнах, вона їх доглядає і взагалі, вона світла людина. Дивлячись на неї, ніколи не подумала б Віра, що її свекруха може гульбанити. Але це все одно не приховати.

Марія Петрівна намагалася приховувати сліди за собою, але їй особливо не вдавалося. Прибираючись у будинку Віра знаходила порожні пляшки під диваном та під ліжком свекрухи. Хоч і час від часу гульбанила свекруху, але завжди була спокійна, не підвищувала голосу. Віра мовчала. Вона навіть із чоловіком на цю тему не розмовляла, і тим більше з Марією Петрівною, хоча наодинці сама з собою багато думала.

– Адже ми живемо всі разом, вона спілкується з дітьми. Часто носить на руках доньку, цілує її, а донька відчуває від неї запах. А раптом свекрусі стане зле і вона не втримається із донькою на руках?

Так і жили, всі знали, але ніхто не наважувався говорити на цю тему. Між Вірою та Іллею ніколи не було секретів, щодня ділилися новинами, чоловік розповідав, що у них сталося на роботі, а Віра теж усе викладала начистоту. Але розмовляти з чоловіком із приводу звички його матері вона не могла. Адже він з нею і до Віри так жив.

Вона вважала, якщо почне розмову з Марією Петрівною на цю тему, їй дуже не сподобається. Адже свекруха не вважає, що це погано, і може сказати, що це так, від нудьги чи ще що… А ще Віра переживала стати зачинницею сварки. Тому що ця розмова не з приємних, і не хотілося їй, щоб після цієї розмови їхні стосунки зіпсувалися. Що не кажи, а їм разом жити, бо Ілля не залишить матір на самоті. А син думав, що мати незручно почуватиметься від дітей і невістки і тішив себе надіями, що вона облише колись своє заняття.

Але як би там не було, так все й тривало. Коли Катрусі було п’ять років, вона якось прийшовши з садка з бабусею видала:

– Мамо, я чула, як Марина Сергіївна сказала іншій виховательці, що наша бабуся прийшла за мною знову «веселенька». «Якщо так продовжуватиметься, дитину їй більше не віддамо», ось так і сказала, правда-правда. Це що, значить, мене бабусі більше не віддадуть у садочку, а я додому хочу, я не хочу залишатися в садочку.

У квартирі зависла тиша. Катя дивилася на дорослих, не розуміючи, чому затяглася пауза.

– Гаразд, Катю, це твоя вихователька, напевно, так пожартувала. Іди мий руки та біжи до себе в кімнату, а ми поговоримо з бабусею.

Катя пішла у ванну, а Марія Петрівна винувато глянула на Віру та махнула рукою у бік кухні. Вони сіли за стіл, зачинивши за собою двері.

– Вірочка, пробач мені будь ласка. Я потім і в сина вибачуся, коли Ілля приїде з роботи. Я бачу, що ти переживаєш за мою звичку, але я обіцяю, що більше цього не повториться. Мені дуже неприємно було сьогодні чути від Каті такі слова. Я ж думала, що в садку не помічають. Вибач мені, заради Бога, доню, пробач. Я розумію, ти можеш сказати, що хіба можна вірити жінці, яка так робить, але прошу тебе повір, хочеш на коліна встану перед тобою, – сльози текли по її щоках.

Віра підійшла до неї і нахилившись, присіла перед нею навпочіпки. Взяла її за руки і дивлячись прямо в очі сказала спокійно і впевнено:

– Не треба мамо на коліна, я і так вірю тобі. Я зараз відчула, наскільки глибоко й гірко ти каєшся, я вірю, що сьогодні це було востаннє. Адже ти сама по собі дуже хороша. А якщо раптом не впораєшся, ми можемо поїхати до спеціалістів і вирішимо цю проблему.

– Дякую, Вірочка, я впораюся. Дуже гірко й соромно чути такі слова від коханої онуки. Ось побачиш, онуки мною пишатимуться, я їх дуже люблю, і Андрійка і Катрусю, – казала Марія Петрівна, витираючи сльози.

– Ну онуки тебе і так обожнюють, а від сьогодні ще більше любитимуть, і я теж. Ну, а Ілля він і так любить свою маму. Все буде добре. Я вірю.

Пройшло вже багато часу, Марія Петрівна дотримала свого слова, виявила свою волю, взяла себе в руки. У них дуже хороша родина, навіть уже з’їздили кілька разів на море всі разом.

Марія Петрівна радіє:

– І де Ілля знайшов Вірочку? Про таку невістку можна тільки Мріяти. Пощастило нам із сином.

КІНЕЦЬ.