Вже при передачі ключів новим власникам, колишній господар квартири відвів Дмитра в бік подалі від дружини і напівголосно сказав:

– Я зовсім забув розповісти вам дещо про одну сусідку.

– Про яку сусідку?

– Чомусь, насторожився Дмитро.

– Про бабусю, яка, живе навпроти моєї, точніше, тепер вже вашої квартири.

– І що з нею не так? Вона сварлива?

– Та ні, не сварлива. Швидше – навпаки, відлюдна вона дуже. Ненав’язлива, і всіх цурається. Але вона має одну особливість.

– Яку особливість? Шкоду робити любить?

– Та що ви відразу погане про людей думаєте? – усміхнувся колишній господар.

– Якби була моя воля, я б цю стареньку з собою забрав, разом із квартирою. Щоб вона знову була моєю сусідкою.

– Чому? – здивувався Дмитро.

– Тому що помітив я, що тільки-но з’являлася у мене якась проблема, мені ця бабуся її одразу допомагала вирішити.

– Це як? – Все ніяк не міг зрозуміти чоловіка Дмитро. – У цієї жінки, що, є якісь зв’язки?

– Які зв’язки? Я ж говорю, людей вона цурається. Тому немає у неї жодних зв’язків. Але, коли я до неї заглядав у квартиру, і пригощав її чимось, вже наступного дня мої проблеми вирішувалися самі собою. Ось так ось. Упевнений, вона і вам так само допомагатиме. Ви тільки заходьте до неї раз на тиждень, подарунки їй робіть.

– Подарунки? – недовірливо перепитав Дмитро.

– І які їй потрібні подарунки? Гроші? Чи речі?

– Ще чого! Не думайте гроші чи речі пропонувати. Вона хоч і відлюдькувата, але дуже горда. Вона вас ніколи більше на поріг не пустить. Я її цукерочки до чаю презентував, іноді ковбаску, копчену рибку. Говорив, мовляв, мені тут посилку надіслали, багато всього, хочу вас пригостити. А вона, як і всі бабусі, поїсти смачно лбить.

– І що? – посміхнувся Дмитро. – Прямо, отак, одними цукерками проблеми вирішувалися?

– Ага. Кажу ж, увечері її пригощу, а наступного дня – бац, всі проблеми вирішено. Мені цей секрет колишній господар нашої квартири розповів. Я спочатку не повірив, а потім сам упевнився, що все правда. Тепер я вам передаю цей секрет. Ви ж із дружиною, начебто, студенти?

– Ну так. Вчимося на останньому курсі. Нам батьки купили цю квартиру. Як весільний подарунок.

– Ось і добре. Значить, іспити тепер ви складатимете без проблем.

– Та, гаразд, так не буває… – зморщив недовірливе обличчя Дмитро.

– Ну-ну, – посміхнувся колишній хазяїн квартири. – Ви тільки дружину попередьте, щоб вона про цей секрет нікому ні слова. І самі помовчуйте.

– Чому?

– А тому, якщо всі про це знатимуть, я так думаю, бабусиної допомоги на всіх може й не вистачити. Ну, гаразд… – Старий господар простягнув Дмитру для потиску руку. – Все, ключі я передав вам, живіть на здоров’я.

– Ага дякую.

– Дмитро, що він тобі казав, – одразу поцікавилася у чоловіка дружина Марія.

– Та так, нісенітницю якусь, – махнув рукою Дмитро. – Мовляв, навпроти нашої квартири живе бабуся, і якщо її відвідувати та чимось пригощати, у нас з тобою в житті не буде жодних проблем.

– Здорово було б, – засміялася Марія.

Про цю розмову вони відразу забули. Тим більше, ця сусідка, яка жила навпроти, їм на очі чомусь, майже не траплялася. Мабуть, і справді, відлюдькувата була.

Але через місяць у студентів почалися іспити, і – за законом підлості – у цей же час занедужала спочатку Марія, потім і Діма. А ще почав заїдати замок у дверях, а слюсар із їхнього житлового господарства, якого вони кілька разів викликали по телефону, так і не приходив.

Увечері, обидва вони сиділи на кухні, пили з малиновим варенням чай, коли Дмитро сиплим голосом раптом сказав:

– Марія, а ти сусідку, яка живе у квартирі навпроти, давно бачила?

– Сусідку? Не пам’ятаю. А що?

– Я зараз згадав розмову зі старим господарем квартири. Пам’ятаєш, про її можливості?

– І що?

– Як що? Він говорив, що якщо її пригостити чимось до чаю, всі проблеми вирішуватимуться самі собою. Може, ти до неї сходиш?

– Навіщо? – захвилювалася Марія.

– Ну, можливо, тоді нарешті прийде слюсар і поміняє нам замок. І може, недуга наша швиденько пройде? Га? Потрібно спробувати, раптом цей чоловік не обманював.

– Ти що, Дмитро? – Марія втиснула голову в плечі. – Я не піду.

– Чому?

– Я нездужаю. Я погано виглядаю. Зачіска в мене, бачиш яка. Немає її зовсім, цієї зачіски. Мені у такому вигляді незручно.

– Марія, яка зачіска? Ми ж із нею сусіди.

– Ну і що. Я її не знаю. Ми не знайомі. Та й взагалі, це все – казки, що якась бабуся може все змінити.

– А раптом? У нас післязавтра іспит, а ми з тобою нездужаємо… Що робити, Марія? Батькам, чи що, дзвонити?

– Не треба нікому дзвонити! Підемо на іспит так. Здамо якось.

– А двері? Залишимо квартиру відкритою?

– Добре, – зітхнула невдоволено Марія. – Тоді я, все-таки, подзвоню мамі. Попрошу, щоб вона у день іспиту приїхала до нас у гості, придивилася за квартирою. Це ж не важко? Так?

– Якщо приїде твоя мама, вона нас точно в такому стані не відпустить на іспит.

– Відпустить. Нікуди вона не дінеться. Це ж іспит.

– Ну так. Але наговорить всякого . Що ми поводимося як діти, що без батьків не справляємося. Що нічого самі не можемо вирішити. Ні. Краще я піду в гості до цієї сусідки. Як ти думаєш, що можна їй до чаю подарувати?

Марія знизала плечима.

– А що у нас є? Візьми банку малинового варення, чи що… Холодильник у нас майже порожній. Самим нема чого їсти.

– Гаразд… – Дмитро взяв із шафки останню не розпочату банку з варенням і пішов до дверей. – Я думаю, варення усі люблять.

Повернувся він швидко, трохи здивований і не з порожніми руками. В одній руці у нього була баночка з медом, а в другій – маленька каструлька. І Дмитро почав розповідати.

– Марія, уявляєш, я до неї дзвоню, а вона відчиняє двері, і одразу каже: “Чого ж ви так довго не приходили, дітки?” Я посміхаюся, пропоную їй банку з варенням, а вона мені натомість суне в руку банку з медом, і в свою каструльку котлетки накладає. Я відмовляюся, а вона махає мені пальцем, і суворо так каже: “А як же ви іспити складатимете, студенти, ви ж нездужаєте і голодні? Щоб сьогодні ж усі котлети з’їли, і каструльку мені повернули!” Уявляєш, Марія? Ти їсти хочеш?

– Не хотіла, – стрепенулась Марія. – Але тепер хочу…

– І я чогось захотів. Давай, з’їмо ці котлетки швидше, і я каструльку віднесу.

Дмитро з Марією накинулися на їжу, і їм здалося, що таких смачних котлет вони ще ніколи не їли.

Наступного дня вони прокинулися без з чудовим самопочуттям. А о восьмій ранку до них у двері подзвонив слюсар, ні слова не кажучи, швидко поміняв у дверях замок, не взявши з них за це ні копійки.

– Ні, ви скажіть, скільки ми вам винні? – наполегливо запитав його Дмитро, на що слюсар із бурчанням відповів:

– Спочатку наскаржаться, а потім хочуть, щоб я в них гроші взяв. Ні, замки міняти, це моя робота. Я за своє місце тримаюся.

– Що? – не зрозумів його Дмитро.

– Хто на вас скаржився? Ми, чи що?

– І ще очі роблять чесні… – Із бурчанням слюсар пішов.

– Що це було, Дмитро? – Запитала здивовано Марія.

– Ти комусь про замок ще говорив? Скаржився?

– Ні. Тільки бабусі сусідці вчора мимохідь обмовився, коли каструльку відносив. Попросив її придивитися за нашою квартирою, коли ми на іспит підемо.

– Невже вона, і справді, чарівна бабуся? – застигла Марія. – Якщо ми ще й іспити здамо на відмінно, я до неї щодня заглядатиму.

Незабаром Марії довелося виконувати свою обіцянку. Тому що цій сім’ї студентів стало раптом щастити. Причому – у всьому.

КІНЕЦЬ.