Галина Михайлівна, відчуваючи суміш поганих передчуттів та ностальгії, повернулася до села свого дитинства через багато років. Вона виїхала звідти молодою жінкою, щоб вийти заміж і розпочати нове життя у місті. Тепер, ставши вдовою, вона відчувала, що її тягне повернутися до свого коріння.

Коли вона вийшла з автобуса, то вважала за краще пройтися пішки – оскільки погода була чудовою – насолоджуючись знайомими видами свого старого будинку.

За минулі роки село перетворилося: нові будинки та відремонтована школа замінили знайомі пам’ятки її юності. Незважаючи на зміни, у повітрі витали приємні спогади дитинства.

Вона навіть зустріла стару сусідку Марину, яка тепло привітала її, пробудивши спогади про їхнє минуле. Подорож Галини привела її до батьківського будинку, де на неї наринув а нова хвиля ностальгії.

Вона покинула цей будинок після того, як вийшла заміж за свого чоловіка, а тепер він служив лише гірким нагадуванням про історію її сім’ї.

Будинок і садок, хоч і мали ознаки занедбаності, все ще зберігали в собі частинку її дитинства. Жінка планувала відродити будинок, почавши з того, що впустила свіже повітря та навела лад.

Поки вона працювала, спогади про батьків, які померли багато років тому, наповнювали її сумішшю смутку та втіхи. Наступного ранку Галина відвідала могили своїх батьків, бабусь та дідусів, відчуваючи глибокий зв’язок зі своїм минулим та людьми, які сформували її як людину.

Вона засвідчила свою повагу, пообіцявши тепер набагато частіше відвідувати їх.

Повернення Галини до села було не просто фізичною подорожжю, але й пронизливою подорожжю в часі, що воскрешає старі спогади і дає шанс почати все заново в місці, яке завжди було близьке її серцю.

КІНЕЦЬ.