Мені не подобається дружина сина. Надто вже розумну з себе корчить. Адже по дому нічого не може зробити.

– Олена Петрівна, я люблю Сашка. На вашу квартиру не претендую. Плачу іпотеку на свою дошлюбну квартиру. Що ви до мене чіпляєтеся? – каже вона мені.

– Маринка, а нічого, що ти із загального сімейного доходу платиш ці гроші. Ось перекантуєшся з моїм сином, використаєш його, а потім відчалиш. Знаю я сучасних дамочок! – я не маю наміру приховувати, що бачу її наскрізь.

– Олена Петрівна, ви дивитеся надто багато серіалів, звідки слів таких набралися – “відчалиш”, “перекантуєшся”? – це вона намагається мені натякнути, що народилася в інтелектуальній сім’ї, а я з простою.

Може, воно й так! Та тільки стосунки у Маринки з батьками погані. Ті все більше опікуються її молодшим братом, а її й за людину не вважають.

Вона ще й допомагає лікувати свою матусю, яка чесно її попередила, що якщо щось трапиться, квартира дістанеться братові та батькові.

– Мамо, ну що ж тепер робити, якщо її батьки вважають цінними людьми лише осіб чоловічої статі, – каже мені син Сашка. Він у всьому підтримує свою дружину. Не помічає, що вона з мене потай кепкує через те, що в мене немає вищої освіти. Син вважає, що я все вигадую та перебільшую.

– Сашко, щось тут не так. Ти ж не так добре її знаєш. Може, вона щось і наробила в ранній молодості?! Не буде ж просто так уся родина її ставитись до неї, як до другого сорту, – поясню я синові.

Але він зі мною не погоджується. Нічого, це до певного часу. Я, як мати, йому очі розплющу!

Намагаюся налагодити стосунки з матір’ю цієї Маринки. Зображаю із себе жалісливу м’якотілу жіночка, втираюсь у довіру.

– Ірина Аркадіївна, а що, Мариночка ваша завжди була такою гарною дівчинкою? Допомагає вам, ні на що не претендує! Золото, а не дитина, – запитала я.

– Так вона завдячує! Я ж її народила, – відповідає матуся.

– Але ж і її брата, Степана, ви теж народили, а він для вас нічого не робить! – намагаюся я її розговорити.

– Стьопа – мужик. Він наш рід продовжує. Цього вже достатньо, що не п’є та не хамить, – пояснює мати Марини.

При цьому вона навіть жодної краплі не сумнівається у своїх словах. Так що доводиться визнати, що мій син мав рацію, і мати просто не любить Маринку тільки за те, що вона народилася жінкою.

Якщо чесно, то мені навіть шкода дружину сина. Але все одно аж надто вона м’якотіла. Мати її так і помре, нічого їй не залишить. А її марно вчити життю.

Хіба на це я сподівалася, коли син розповів, що познайомився з порядною дівчиною з доброї родини, яка мешкає у розкішній квартирі у центрі міста?

– Мам, а у нас радість, ми з Маринкою чекаємо на малюка! – повідомляє мені син.

– Сподіваюся, буде онук, а не внучка, – говорю я.

– Мам, до чого тут це? Це просто моя дитина. Я буду радий і хлопчику, і дівчинці, – каже Сашко.

– Ти ж ясно, вже заразився дурістю від дружини. А ось матуся Маринки, якщо доживе до появи онука, може їй все ж таки щось заповідати, – наставляю я сина.

Він ображається. А хіба я йому що погане раджу? Саша у мене працює слюсарем. Як постаріє, важко буде працювати фізично. А вищої освіти не зміг здобути, розуму не вистачає. А якби цій Маринці що перепало, то дивишся і було що здавати років через двадцять. Не про себе думаю, а про сина. Але хіба хтось це оцінить?

Наївна Маринка народила, звичайно, дівчину. Хто б чекав чогось іншого. Я рекомендувала їй назвати її Іриною на честь матері. Може, це б подіяло. Але вони з Сашком вже вирішили назвати доньку Христиною.

Через три роки все залишається, як і раніше. Христинка росте. Мати Маринки жива. Син взяв другу роботу та платить за неї іпотеку.

Я в чергові вихідні як завжди відчиняю двері до квартири, де живе син, своїм ключем, а там нікого немає. Жодних слідів Марини, Сашки та моєї внучки.

Подздвонила і син каже:

– Мам, ти вибач, що довелося ось так різко переїхати, але я поки що поживу у Марини. Вона чекає на другу дитину, і їй важко, що ти раптово приходиш без попередження і лаєшся.

– А що, я маю приходити за дзвінком у квартиру, яка оформлена на мене? – обурююсь я.

– Мамо, взагалі-то ти казала, що це моя квартира, а те, що вона записана на тебе – це формальність, – доброзичливо каже син. Але я знаю, хто його налаштував!

– Ти ось на мамину квартиру заглядаєш … А нічого, що ти платиш за житло дружини, з якого вона вижене тебе будь-якої миті? – я намагаюся достукатися до Сашка. Страшно прикро, що він на боці Маринки. Зрадив рідну матір.

– Мамуль, ми вже давно спільну двохкімнатну квартиру оплачуємо. Це я просив Маринку казати, що вона платить за свою квартиру. Просто якби ти дізналася про мої плани жити окремо від тебе, то зжила б мене зі світу, – пояснює син.

– Давай адресу, приїду і поговоримо, – владно говорю я і даю синові останній шанс вибрати правильну сторону.

– Мамо, вибач, але давай зустрічатися на нейтральній території. З Христинкою ти не граєшся, Маринку теж не любиш. Я твій син, і тобі допомагатиму, але мої дівчата тут ні до чого, – каже цей зрадник.

І в чому ви думаєте виражається допомога цього негідника?

Якщо я прошу щось купити, замовляє продукти з доставкою. Якщо прошу допомогти щось поремонтувати чи прибрати – викликає майстра на годину чи прибиральниць. Сам зустрічається зі мною лише у кафе. Якщо починаю з ним говорити хоч трохи на підвищених тонах, просто викликає таксі та тікає.

Ось так ростиш-ростиш сина, розраховуєш на склянку води на старості, а той її навіть не хоче особисто принести!

Щодо вертихвістки Марини, то й вона так само тепер спілкується зі своєю ріднею. Жодної поваги до старших.

КІНЕЦЬ.