Рік тому я вирушила до Італії по роботі, отримавши запрошення від своєї тітки-пенсіонерки.

Незважаючи на початкові сумніви та побоювання з приводу складнощів роботи за кордоном, я скористалася цією можливістю, бачачи в ній рідкісний шанс заробити більше.

Мої діти вже виросли і були зайняті своїм життям, і мені не було чого втрачати. Після приїзду до Італії допомога моєї тітки Тамари виявилася неоціненною.

Вона допомогла мені залагодити візові формальності та знайти роботу.

Моя робота – догляд за літньою жінкою, яка віддавала перевагу свіжоприготовленій їжі та мала особливі дієтичні потреби, – оплачувалася в розмірі 900 євро на місяць.

Це була значна сума для мене, незважаючи на скромні за місцевими мірками прибутки.

Щоб максимально заощадити, я обмежила свої витрати, навіть не купувала одяг та їжу, бо мене забезпечувала тітка, а харчувалася я разом із жінкою, яку доглядала.

Через рік я повернулася додому з 8.000 євро – значними накопиченнями, які я тримала в секреті від своєї родини.

Діти, ніби зраділі моєму поверненню, поцікавилися, скільки грошей я привезла. Коли я висловила намір зберегти заощадження для себе, щоб не бути фінансовим тягарем у старості, їхня реакція була холодною та відстороненою.

З того часу вони не реагують на мої запитання та прохання. Тепер я запитую себе, чи не було моє рішення помилковим.

Чи я мала поділитися з дітьми своїми доходами? Відсутність підтримки з їхнього боку змушує мене сумніватися в тому, що вони піклуватимуться про мене в старості, враховуючи їхню нинішню самодостатність…