– Любов Іванівно, зайдіть до мене вранці будь ласка, прибирання зроби генеральне, як завжди, добре? Дякую, Любочко, – Павло Дмитрович поклав телефон і крекнув від досади.

Дожився. Один, як перст. І начебто все в нього є, от тільки щастя немає!

Замолоду прагнув Павло Дмитрович до гарного життя, боровся за статки. І що має? Порожній будинок і бізнес, який став йому байдужий?

За життя він двічі з нуля починав.

Перший раз відібрали були все. А потім і сам пролетів, не роздивився в партнері нечесної на руку людини.

Та й у особистому житті у Павла Дмитровича не складалося.

З першою дружиною Таїсією і квартира була в них шикарна, і сина Дениса вони в за кордон на навчання з обміну відправили, добре, що кошти дозволяли.

Але Денис так і залишився на чужині, а потім і Таїсія поїхала до сина. А Павло їх так і не дочекався…

Розлучився, одружився з молодою, хто ж за такого багатія, як він, не піде?

Вероніка його красунею була, захотіла – помічницю найняли, захотіла – вбрання, машину, все накупили. Тільки от дітей Вероніка не хотіла, все відмахувалася:

– Пізніше!

А якось повернувся Павло Дмитрович випадково раніше з поїздки, а дружина не одна, гість у неї, молодий чоловік її віку.

Виставив він її і знову один лишився. Щоб забути про все будівництвом зайнявся, ще більше заробив.

А нещодавно задумався – навіщо він на цій землі, кому від нього користь?

Добре, що хоч його батьки поки що живі, за містом у селі живуть, та настав час їх видно до себе перевезти.

Вже не молоді, важкувато одним. Та й на душі тепліше стане, бо зовсім він один відлюдником став.

Вдома чужих Павло Дмитрович давно не терпить. Йому помічники не потрібні – не пан.

Поки що сили є і сам все зробить. Так, іноді тільки на генеральне прибирання Любов Іванівну запрошує.

З дитинства мати привчила його до порядку. Досі Павло Дмитрович пам’ятає, наче все нещодавно було…

Ось мама прати зібралася. Батько на роботі, а йому, Павлику, воду мамі з колодязя носити.

Вода крижана, на сонечку виблискує, переливається. Павлик мружиться від яскравого сонця, до колодязя метнувся, крутить ручку, ланцюг тягне відро. Павлик п’є з відра крижану воду.

– Павлику! Полоскати пора, тягни воду, помічник називається! – галасує мати

І чому в дитинстві завжди світило сонце?

Павло Дмитрович оглянув свій холодний дім – усе досить!

Він тому й покликав Любов Іванівну дім прибрати, щоб матір з батьком перевезти до себе – нічого їм там одним, старенькі вони зовсім…

Любов Іванівна з онукою прийшла. У неї їх троє, то одного, то іншого бере з собою.

Подобається їм по великому будинку бігати. А Павло Дмитрович і не проти. Від дітей завжди вдома і тепло, і радість.

– Любо, тримайте ключі, коли прибереш, з холодильника візьми собі все. Там ковбаси батон, сир, йогурти… Одним словом все забирай, тільки купив, а тепер їду. На, тримай за роботу…

Він дав велику купюру.

– Та куди стільки, Павло Дмитровичу?! – Любі завжди було незручно, але й приємно.

Щедрий чоловік Павло Дмитрович, але тільки самотній.

– Любов Іванівно, у тебе троє онуків, ми з тобою вже скільки років знайомі, не відмовляйся. Я до батьків їду, хочу вмовити їх до мене переїхати, тож не знаю точно, коли повернуся.

– Повертайся швидше, дядьку Павло, – гукнула йому онука Любов Іванівни Даринка.

Павло Дмитрович зітхнув – ось би в нього була онука, чи онук! І поїхав.

У рідному селі Павло Дмитрович давно не був, він зазвичай за батьками машину з водієм надсилав, сам був дуже зайнятий.

І продукти й гостинці їм із водієм передавав, ніби це було головне.

А вони ж його самого завжди чекали…

А тепер вирішив, все, досить, бізнес продає, батьків забирає.

– Нам з ними на все життя з лишком вистачить! – подумав Павло Дмитрович. – Набридло пана з себе показувати!

– Мамо, тату, я приїхав!

Батьки очам не повірили, Дмитро Васильович на сина подивився з-під брів – що він цього разу задумав? Якщо сам приїхав…

– Мамо, тату, я по вас приїхав, хочу вмовити вас переїхати до мене. У мене будинок великий порожній, а ви тут у старій хаті, поїхали до мене!

– Ну ти, Павлику, швидкий, як завжди, а нас ти спитав? – насупився батько.

Раніше Павло не вмовляв би, але щось у душі в нього сталося, як на компасі стрілка вбік метнулася.

– Тату, мамо, тоді я погостюю у вас трохи, разом з вами й подумаємо, – сказав Павло Дмитрович і зайшов у хату.

– Що це з ним, Марійко, якийсь дивний приїхав?

– Мовчи краще, Дмитре, і слава Богу, хоч у рідному домі душею відпочине, – прошепотіла йому Марія Захарівна. – Мовчи!

Вранці прокинувся Павло Дмитрович на перині, очі ще не розплющив, на кухні дзвенять ложки, гримить посуд, мати рисову кашу варить, як у дитинстві! Невже він удома?

Очі відкрив, у вікно глянув, а промені сонця ніби граються на чисто вимитих шибках, це тобі не склопакети.

Тільки на старих, звичайних вікнах, сонце так переливається…

Вийшов на подвірʼя – там батько з якимсь хлопцем,

– Прокинувся? Іди-но допоможи, ланцюг у нього з велосипеда злетів, а в мене вже пальці закарузли зовсім.

Павло Дмитрович допоміг хлопцю, зняли колесо, підтягли ланцюг, мовчки, по-чоловічому.

– Ну давай, пробуй, може потім на струмок з’їздимо, ти там був? Звуть тебе як? – Павло Дмитрович дивився на хлопчика, а згадував себе,

– А працювати з деревом вмієш, хочеш навчу?

– Звуть Микола, а з деревом я вмію, дякую! – і хлопець задоволений помчав, а Павло Дмитрович підняв голову.

У синьому, чистому, без жодної хмарки небі летіли лелеки.

І згадав, як мати, колись давно, в дитинстві, ось так лелеку приманювала, щоб у них оселився й доньку їй приніс.

Щоб сестричка в нього була, а Павлик поруч стояв.

Але нічого в матері не вийшло, повз лелеки пролетіли.

Один він у них!

За сусіднім парканом раптом почувся якийсь шурхіт. Павло прислухався й застиг від здивування…

– Бабусю, а це хто?

– Та не знаю, Миколко, схоже це діда Дмитра син, якийсь похмурий, сам уже як дід! Раніше він був хлопець веселий, та видно життя його вимотало!

– Та нормальний дід, бабусю, дивись, він мені велосипед полагодив, з деревом обіцяв працювати навчить. А ще обіцяв до каменя біля джерела зі мною завтра піти. Відпустиш, бабусю?

– Так багато наобіцяв? Треба ж…

Хтось засміявся, і Павло Дмитрович раптом зрозумів, що це його дідом назвали!

Він глянув у щілинку паркану – приємна жінка, схоже його віку.

Стривайте, так це ж Валя! Валечка, сусідка, у них у школі симпатія була, а потім він поїхав, приїжджав рідко, та й не згадував про неї. А вона, значить, бабуся?

– Знаю я цього діда, мені він теж багато обіцяв, – засміялася Валентина Ігорівна, – обіцяти він мастак, не розучився!

– А ти що, бабусю, справді знаєш його?

– Та бачилися колись, давно, вже забула, коли це і було, – усміхнулася Валентина Ігорівна, – Ну біжи, Миколка, у мене справ купа!

Наступного дня, побачивши Миколу, Павло Дмитрович його одразу покликав,

– Ну що, до каменю поїдемо?

– А в тебе що, велосипед є?

– Мабуть, нема, але тут недалеко, тебе бабуся відпустила?

– Та вона недалеко й так відпускає, а навіщо нам камінь? – здивувався Микола.

– Та так, перевірити дещо хочу, – Павло Дмитрович згадав, як поїхав тоді, життя його закрутило, та начебто особливо й не обіцяв він нічого. Хоча…

Камінь лежав біля річки, як і раніше. Величезний, не посунеш.

Павло Дмитрович нахилився – треба ж! Є напис!

– Ось, дивися, – показав він Миколі, – Бачиш, Павло плюс Валя надряпано, отак!

– А що це означає? – здивувався Микола.

– Та Бог його знає, раніше означало! А тепер не знаю.

Увечері Павло Дмитрович у матері спитав:

– Мамо, а Валентина, сусідка наша, сама живе, чи як?

Мати охоче відповіла, немов чекала цього питання:

– Сама, Павлику, давно сама. Вона і Тетянку сама виховувала, потім у доньки Микола народився, то й дочка розлучилася. А рік тому вийшла заміж, двійню народила, а Миколка так з бабусею і живе.

Павло Дмитрович немов отямився від якогось дивного сну. Він дивився на Валентину і уявляв – а що було б, якби він тоді одружився з нею?

Потім сміявся з себе, допомагав батькові, сперечався з матір’ю, що їм все ж таки треба з ним їхати.

А сам ніби зачепився тут, навіть у думках не було додому повернутись.

– Знаєш, Миколо, ану-но давай хоч соняшників нарвемо, коли інших квітів нема, та до бабусі твоєї підемо! – зважився раптом Павло Дмитрович. – Заміж хочу твою бабусю покликати, що думаєш?

– Як це заміж?! А хіба бабусі виходять заміж? – здивувався Микола, і захвилювався. – І взагалі, моя бабуся не одна, вона з дитиною, тобто зі мною живе, як же ж вона заміж може вийти?

– А це ми зараз у неї й спитаємо! Ходімо! – і Павло Дмитрович обійняв хлопця.

Валентина Ігорівна спочатку сміялася – от жартівники! Але Павло Дмитрович не відступався, і одного разу вона серйозно глянула.

– Павлику, та невже ти й справді мені робиш пропозицію?

– Валю, ну я ж тобі так багато обіцяв, пора нарешті виконувати обіцянки, – і Павло Дмитрович обійняв і поцілував Валентину.

– Ніколи й не думав, що тільки тоді, коли одружуся на бабусі з дитиною, стану найщасливішою людиною на світі! – сміявся тепер Павло Дмитрович. – Валечко, але краще пізно, ніж ніколи! Не повіриш, але для мене зараз нічого не має значення з того, що я заробив, тільки ти, я й Миколка. І ще це поле, ця річка, як добре, Господи!

Втім, пізно восени, коли почали йти холодні дощі, Павлу Дмитровичу вдалося вмовити батьків поїхати хоча б на зиму до нього, у його великий будинок.

У ньому всім місця вистачить, і їм із Валечкою, і Миколі, і батькові з матір’ю.

І всі погодились.

Тепер його будинок став зовсім іншим, він наповнений сміхом, щастям, любов’ю й особливим теплом!

Так само, як і його душа, яка знайшла свою другу половинку!

КІНЕЦЬ.