Моя мама – божевільна жінка. Ще в дитинстві я підозрювала, що вона не в собі, а з роками ця думка підтвердилася. Скільки я пам’ятаю, справжньої сім’ї в мене ніколи не було.

Так, я жила і з матір’ю, і з батьком, ось тільки їм до мене не було жодного діла. Батьки навіть справами один одного не цікавилися, що вже казати про мої успіхи у школі. Добре, що в нашій квартирі було три кімнати – кожен міг влаштовувати своє життя як хоче.

Батько в мене був тихий і спокійний, ботанік, за нинішніми мірками. Проте мати – справжня хуліганка, яка регулярно свариться, б’є посуд і палить у вікно.

Якийсь час я намагалася привести квартиру до ладу, вимиваючи підлогу та сантехніку, але всі мої зусилля мати множила на нуль. Особливо тяжко мені стало після того, як не стало батька.

Мені тоді було 14 років. Мама, щоб трохи заробити, почала здавати татову кімнату в оренду. Кого тільки не було у нас у квартирі…
Матері було взагалі байдуже, хто живе в неї за стінкою. Проте я щоразу зі здриганням йшла у ванну, побоюючись перетнутися з кимось зі співмешканців. Зрештою мій терпець урвався.

Після дев’ятого класу я вступила до технікуму та переїхала до гуртожитку. Дівчата-однокурсниці допомогли мені знайти підробіток: я роздавала листівки та мила підлогу в кафешках. А потім вступила до університету. І все це – одна, без підтримки чи опори.

Після університету я зустріла Женю. Це було кохання всього мого життя. Точніше, я тоді так подумала. Цілий рік я ходила щаслива, а потім дізналася, що в положенні.

Мені здавалося, що ця новина має порадувати мого хлопця. Він і справді вдав, що радий, а наступного дня надіслав повідомлення про те, що наша зустріч була помилкою, і він їде в інше місто.

Позбавлятися дитини я не стала, але сама не уявляла, як зможу утримувати й себе, і дитину. Я зібрала залишки гордості в кулак і зателефонувала матері. Вона, на диво, спокійно вислухала мене, а потім запропонувала приїхати. І ще я вперше почула від мами:

– Не хвилюйся, доню, ми впораємося, адже ми – рідні люди.
Після таких слів моє серце розтануло. Я вирішила, що мати щось усвідомила у своєму житті та тепер все буде інакше. Але, на жаль, я помилялася.

Практично весь строк очікування дитини я відмивала мамину квартиру, розуміючи, що тепер тут житиме немовля. Мама ж продовжувала здавати в оренду татову кімнату всім, хто знаходився. Довго в нас, правда, ніхто не затримувався, тому що ремонт в нас не дуже, і всі швидко з’їжджали.

Коли ж з’явилась дитина, всіх мешканців, включно з моєю мамою, дратував плач моєї дочки. Мені регулярно стукали у двері та просили заспокоїти дитину. Я почувала себе абсолютно безпорадною і беззвучно плакала, притискаючи дитину до грудей.

Правда, бували в моєму житті й світлі дні, коли ми з матір’ю відверто спілкувались, а у квартирі не було сторонніх людей. Але це скоріше виняток, ніж правило. Зрештою, мати заселила до нас чергову компанію неадекватних хлопців, попри всі мої сльози та благання не робити цього.

– Досить! – рикнула на мене мати.

– Я тут – господиня і сама буду, вирішувати, хто тут житиме. А якщо тобі щось не до душі, збирай свої речі та на вихід!

На наступний день я й справді зібрала речі та пішла разом з малюком до друзів. Не знаю, що мене більше підштовхнуло до цього кроку, мамині слова чи те, що прямо у нас на кухні сталася бійка.

З того часу я неодноразово переїжджала з дочкою. Благо, допомагали друзі та знайомі. Ми жили й в окремих кімнатах у чужих квартирах, і в гуртожитку. Зрештою, я назбирала на початковий внесок і взяла в іпотеку маленьку однокімнатну квартиру.

Донька пішла до садка, а я змогла влаштуватися на другу роботу. Життя почало грати яскравими фарбами, як раптом задзвонив телефон. У слухавці я почула мамин голос. Вона мало не проклинала мене, обіцяючи подати до суду.

– Ти взяла від мене все, що було, а тепер до старої матері й носа не показуєш? Невдячна! – вигукнула мені мати.
Від такого нахабства я, якщо чесно, здивувалася.

Вона ж доводить мені, що зробила все для мого щасливого та ситого життя. За словами матері, вона – чи не свята, а я – блудна дитина, для якої створили всі умови, а вона їх не оцінила.

Коли я нагадала матері про бійку у нас у квартирі, після якої я пішла, вона сказала, що нічого такого не пам’ятає. Мало того, вона навіть не пам’ятає, які прокляття кидала мені слідом, коли я йшла з її квартири.

Натомість про те, що діти мають доглядати та утримувати своїх батьків, мама знає. Вона навіть пригрозила мені судом і аліментами, якщо я не допомагатиму їй грошима.

Я прописана в її квартирі та ще маю сплачувати комунальні послуги там де не живу. У мене на руках маленька дитина та квартира в іпотеці. Чим я їй поможу? Та й не хотілося б повертати цю жінку у своє життя. Я вже й так чимало від неї натерпілася.

КІНЕЦЬ.