– Миколо Петровичу, вам не потрібно самому їхати в нашу філію. Нехай Світлана відвезе документи, – сказав невдоволено директор.

– Вибачте, але я хотів би сам. Це моє рідне місто. Давно не був.

– Там у вас батьки? – запитав директор, вже мʼякіше.

– Ні. Маму я перевіз сюди, але…

– Розумію, – зупинив його директор.

– Мала батьківщина – це святе. Добре, їдьте. Але завтра у нас відповідальний день, ви встигнете повернутися?

– Не сумнівайтесь, – пообіцяв Микола.

– Дякую.

Директор махнув рукою, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Микола зайшов у свій кабінет, прибрав зі столу робочі папери, вимкнув комп’ютер, взяв теку з документами і вийшов, замкнувши двері. Ключ залишив на першому поверсі в охоронця.

Додому заїжджати чоловік не став. З машини зателефонував матері, запитав, як вона почувається і попередив, що сьогодні не заїде до неї, у нього важлива зустріч. Не став повідомляти, що їде у їхнє рідне місто. Мама розхвилюється, а в неї слабе серце.

– Все, мамо, мені пора. Якщо що, одразу дзвони мені.

– Микола прибрав телефон і завів машину.

При виїзді з міста він заїхав на заправку і наповнив бак, купив каву й пару пиріжків, щоб більше ніде не зупинятися.

Треба встигнути передати документи до кінця робочого дня. Втім, можна зателефонувати й попередити, щоб партнери дочекалися його в офісі.

Планів відвідати когось зі старих знайомих не було. Колишні друзі всі роз’їхалися. Просто захотілося побувати у місті дитинства.

Микола увімкнув магнітолу, салон наповнився мелодією популярної пісні. Він зробив ковток теплої кави…

…Після того, як не стало батька мама часто була слаба. Серце.

Микола запропонував їй переїхати до нього в обласний центр.

Все-таки у великому місті медичне обслуговування краще. Але мама категорично відмовилася. Син дорослий, йому треба влаштовувати особисте життя, а вона заважатиме.

Але їй ставало дедалі гірше…

Микола вмовив маму продати квартиру, додав грошей і купив їй окрему невелику квартирку неподалік своєї.

Після цього він жодного разу не повертався у рідне місто, хоч й часто згадував…

Хіба можна забути перше кохання?

Може, вона давно й не живе там, але місто залишилося, як і вулиця, і будинок, під вікнами якого він стояв і переживав від нерозділеного кохання.

Досі при згадці про Наталю його серце починало пришвидшувалося.

Ніколи більше й ні з ким він не відчував нічого подібного.

Немов він у цьому місті залишив назавжди своє серце.

На худеньку однокласницю Наталку, яка нічим не виділялася серед інших дівчат, він не звертав уваги аж до одинадцятого класу.

Після літніх канікул вона прийшла в школу подорослішала, погарнішала, зовсім інша.

І Микола закохався.

З того часу він тільки й думав про Наталю. З нетерпінням чекав на Різдвяні свята, бо в школі буде новорічний вечір.

Микола обов’язково запросить її на танець і скаже про своє кохання!

Зрештою, в останній навчальний день перед зимовими канікулами у школі прикрасили ялинку, високу, аж до стелі.

Вдень було свято для молодших класів, а ввечері у великій залі зібралися старшокласники.

Після традиційного концерту розпочалися танці. Перший танець Микола пропустив, не наважився запросити Наталю.

Вечір добігав кінця, а з динаміків звучали тільки ритмічні хіти.

Шансів запросити на танець Наталю ставало дедалі менше.

Микола стояв біля стіни й нервовував. Нарешті полилася повільна мелодія, центр зали одразу спорожнів.

Микола зробив глибокий вдих. Або зараз, або ніколи.

Він кинувся до вікна, біля якого стала Наталя з подружками, щоб випередити можливих суперників.

Важко дихаючи, він простягнув руку Наталці, дивлячись на неї з відчаєм і острахом.

Вона перезирнулася з дівчатами і несподівано посміхнулася до нього.

У центрі зали, на очах у всіх Микола ніяково обійняв Наталю за талію. Вона поклала руки на його плечі, і вони почали танцювати, роблячи дрібні кроки.

Микола дуже хвилювався. Здається, поруч із ними ще танцювали пари.

Але він нічого не бачив, тільки чув музику.

Блідо-рожева помада на губах Наталі пахла полуницею. З того часу запах полуниці пробуджував у ньому спогади про шкільний вечір, про Наталю…

Музика раптово замовкла. Наталя різко відсторонилася від Миколи й пішла до вікна, до подруг. Вона щось сказала їм, і дівчата голосно засміялися, поглядаючи в його бік. Микола почервонів і вибіг із зали…

…У квітні, напередодні дня народження Наталі, Микола сидів у своїй кімнаті і чекав, коли батьки ляжуть спати.

Нарешті, Микола вислизнув у коридор, одягнувся і вийшов з квартири, прихопивши з собою банку з фарбою й пензлик.

На асфальті під вікнами Наталі він вивів великими літерами:

«З днем народження!»

У школі Микола все чекав, що Наталя скаже, що бачила напис, розповість подружкам.

Але Наталя навіть не дивилася в його бік. На перерві вона запросила кілька однокласників до себе додому на день народження, проігнорувавши Миколу.

Розгублений, він після уроків не пішов додому, звернув до будинку Наталі.

Яке ж було його розчарування, коли він побачив, що від напису на асфальті залишилася біла безформна пляма.

Вночі пройшов дощ, а фарба, як виявилося, була водоемульсійною…

Наталя так і не дізналася, як Микола привітав її.

Увечері він стояв у дворі її будинку. З відчиненого вікна квартири Наталі чулася музика, лунав сміх. Хтось вийшов на балкон. Микола пішов додому.

На випускному вечорі він зробив останню спробу зізнатися у своєму коханні. Знову підійшов до Наталі й запросив на танець.

– Я не танцюю, – сказала вона і відвернулася.

– Я скоро поїду вчитися в інше місто… Наталю, я люблю тебе, – сказав він.

Вона різко обернулася до нього.

– А я тебе ні! – сказала дівчина і пішла в інший кінець зали.

Микола пішов додому…

Він вступив в інститут в обласному центрі й поїхав вчитися.

Якось на зимових канікулах хлопець зустрів Наталку під руку з якимсь незнайомим хлопцем.

Більше він не виходив на вулицю, на два дні раніше повернувся в гуртожиток.

Потім дізнався від когось із однокласників, що Наталя вийшла заміж.

Микола намагався забути, викинути її з голови.

Знайомився з дівчатами, але нічого подібного до жодної з них не відчував…

…Зі спогадами Микола непомітно доїхав до міста, передав документи.

– В готель? – запитав його партнер.

– Ні, перекушу десь, відпочину і поїду назад, – відповів Микола.

– Десь, – хмикнув партнер. – Ходімо, я відведу вас у ресторан, де можна смачно поїсти.

І Микола погодився. Так, він виріс у цьому місті, але за дитинство ніколи не був тут у жодному ресторані.

У великій гарній залі світилися кришталеві люстри, на столах білосніжні скатертини.

Не встигли чоловіки сісти за стіл, як до них підійшла офіціантка.

Микола придивився до неї й застиг від несподіванки.

Наталя дуже змінилася, але Микола все ж упізнав її… Вдягнута надто відверто якось…

Від ігристого він відмовився, попросив принести найсмачніше м’ясце і якийсь салат.

Хвилин через п’ятнадцять Наталя принесла на підносі замовлення, розставила на столі тарілки.

Микола глянув на партнера. Той не зводив очей з фігури Наталки.

Навіщо вона виставляє себе напоказ перед кожним чоловіком у залі?

Нічого, окрім прикрості, Микола не відчував. Серце не стрепенулося, як раніше.

Потім він замовив каву. Партнер нетерпляче поглядав на годинник.

– Ви йдіть, вас, напевно, вдома чекають. Я посиджу ще трохи й поїду, – сказав Микола.

Партнер попрощався і з полегшенням залишив ресторан.

Через кілька хвилин до столика знову підійшла Наталка.

– Привіт. Я не одразу тебе впізнала, ти змінився. Ще каву принести? – запитала вона, посміхнувшись.

– Не треба. Посидь зі мною.

– Нам не можна. У мене через годину зміна закінчується. Зачекаєш мене? – з надією запитала вона.

Микола кивнув.

Він розплатився за вечерю і вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям.

Думки плуталися у голові. Внутрішній голос умовляв його їхати прямо зараз. Але якщо він поїде, вийде, що втік, злякався, що досі не впевнений у собі…

Незабаром із дверей ресторану вийшла Наталка. Микола підвіз її додому. Вона не поспішала виходити з машини.

– Куди ти тепер у готель? – запитала вона.

– Ні, я одразу поїду. Завтра вранці маю бути на роботі, – відповів Микола.

Він дивився на густий шар косметики на обличчі Наталки, гарно підведені очі і прислухався до розміреного стукоту свого серця.

– Чого ми тут сидимо? П’ятнадцять хвилин нічого не змінять. Ходімо до мене, подивишся, як я живу, пригощу чаєм, потім поїдеш, – Наталка блиснула красиво підведеними очима.

Микола піднімався по сходах, ставлячи собі єдине питання:

– Навіщо?

Батьки Наталі вийшли на пенсію, залишили їй двокімнатну квартиру, а самі купили собі за містом будиночок.

Наталя приготувала Миколі чай, а собі дістала з холодильника біленької.

– Я не гульбаню, ти не подумай. Просто іноді треба розслабитися, – сказала вона, впіймавши погляд Миколу. – Робота у мене така. Цілий день на підборах, а відвідувачі такі трапляються, що хоч біжи…

– Чому не знайдеш іншу роботу? – запитала Микола.

– Це у вас там, у великому місті багато роботи, а в нас не розженешся. Та й жити на одну зарплату важко. Тут хоч чайові платять…

…З першим чоловіком вони прожили тільки рік і розійшлися. Чоловік зрадив з її подругою.

Після розлучення довго приходила до тями. Другого чоловіка витавила сама – гульбанив.

Розповідаючи, Наталя то все підливала біленької.

– А пам’ятаєш, як ми танцювали з тобою на шкільному вечорі? – раптом запитала вона.

Вона почервоніла, погарнішала…

Ще б Микола не пам’ятав! Якби тоді він був сміливішим, можливо, все було б інакше…

Наталка раптом підвелася і потягла його з-за столу.

Вони стояли один навпроти одного. Вона поклала руки йому на плечі, пригорнулася до нього.

Йому не залишалося нічого іншого, як обійняти її.

Кілька хвилин вони стояли посеред маленької кухні. Потім Наталка відкинула голову назад, зазирнула в його очі.

– Поцілуй мене, – сказала вона.

Очі її блищали. І Микола поцілував. Її губи не пахли полуницею. Раніше за цей поцілунок він би віддав життя, а зараз нічого не відчув…

…Через годину вони лежали в ліжку. Наталя тихо говорила, що життя виявилося не таким, яким вона його собі уявляла в мріях.

Вона шкодувала, що в них нічого не вийшло раніше. А могла б бути хороша сім’я, діти…

Микола підвівся, одягнув штани і вийшов на балкон.

Він дивився на нічне спорожніле місто.

Незабаром він змерз і повернувся в кімнату. Наталка спала. Косметика на її обличчі розмазалася, зачіска розтріпалася. Вона виглядала постарілою і втомленою…

Микола одягнувся і вийшов з квартири, обережно зачинивши двері.

На вулиці, на тому самому місці, де він колись написав своє невдале привітання, він подивився на вікна будинку, сподіваючись, що Наталка не прокинулася і не дивиться на нього.

На виїзді з міста побачив працюючий квітковий кіоск. Постукав. Сонна дівчина визирнула у віконце.

– У вас є доставка? – спитав Микола.

– Є, тільки з дев’ятої ранку, – відповіла дівчина, стримуючи позіхання.

Микола згадав, що ресторан, де працює Наталка, відкриється о дванадцятій. Отже, о дев’ятій вона буде вдома. Він вибрав найбільший букет і вклав у нього записку:

«Дякую за прекрасний вечір».

Адресу він пам’ятав ще зі школи.

Дорога була вільна. Микола гнав машину, подумки повертаючись до Наталі:

– Якщо її записати в тренажерний зал, одягнути, з неї могла б вийти непогана дружина…

Але що далі він їхав від рідного міста, то подібні думки все більше нагадували йому марення.

Кохання минуло, нічого між ними не може бути…

Микола встиг перед роботою заїхати додому, прийняти душ і переодягнутися.

Через тиждень зустріч із Наталкою вже здавалася йому сном.

Наступного разу він відправить з документами когось іншого.

Поїздка, зустріч з Наталкою поставили крапку в його спогадах про перше нерозділене кохання…

Микола відчував неймовірну свободу.

Якось на парковці він зустрів Світлану.

– А вона гарненька. Як я раніше не помічав цього?

– Як приємно розпочинати ранок із зустрічі з гарною дівчиною. Що ти робиш сьогодні ввечері? Ми працюємо разом уже… – він замислився.

– Три роки й чотири місяці, – підказала Світлана.

– Цілих три роки і чотири місяці! А я про тебе нічого не знаю. – Микола усміхнувся. – То як? Повечеряєш зі мною?

– Я згодна! – сказала Світлана і посміхнулася.

– А я їй подобаюся. Мила дівчина, старанна, надійна. Мамі вона теж сподобається…

І Микола відчув давно забуте хвилювання у грудях…

КІНЕЦЬ.