Мій чоловік Діма часто їздить у відрядження на тривалий час. Так, це вкрай незручно, коли місяцями не бачиш коханого, але він добре заробляє, тому я терплю. Місяць тому Діма знову вирушив до іншої країни, а напередодні його від’їзду в мене почалася неабияка паніка.

Річ у тім, що ми з чоловіком і донькою Аріною живемо в невеликому селищі, майже за 100 кілометрів від міста. Я зараз знову у положенні, термін – 24 тижні. Лікар щотижня вимагає від мене нових аналізів та огляд, оскільки висока загроза викидня.

А на обліку я перебуваю у місті, у нас у селищі навіть чергової амбулаторії немає. Поки чоловік був удома, це було не проблемою, але зараз дістатися лікаря – цілий квест. Так, у нас ходять автобуси – розбиті з радянських часів, які наскрізь смерділи бензином.

Мене на такому транспорті захитує протягом 5 хвилин, а добиратися мені до місця призначення півтори години. До того ж вдома на мене чекає маленька донька, яку треба відвести в садок, забрати звідти та нагодувати. А раптом мені дорогою з лікарні стане погано? Хто мені допоможе? Хто забере дочку із садка?

Я поділилася своїми побоюваннями з Дімою. Він сказав, щоб я не турбувалася, тому що він про все домовився зі своїми батьками. До речі, саме свекри були ініціаторами нашого з чоловіком переїзду до селища (раніше ми винаймали квартиру в місті).

На їхню думку, нам нема чого витрачати величезні гроші на чужі квадратні метри. У чомусь вони, звичайно, мали рацію. Ми з Миколою взяли наші заощадження плюс невелику суму в кредит і змогли купити у селищі хороший двокімнатний будинок, плюс зробили там ремонт.

У місті на ці гроші ми не змогли б собі дозволити навіть саму маленьку однокімнатну. Треба сказати, що батьки чоловіка наполягали на нашому переїзді, мотивуючи це ще й тим, що рідко зустрічаються з онукою.

Вони у два голоси обіцяли допомагати сидіти з дитиною. Насправді ж вони, як і раніше, бачать Аріну лише у вихідні, і то не завжди. Свекри вирощують на продаж перепілок і реалізують перепелині яйця, їм часто ніколи навіть поговорити з онукою, не те, що погуляти.

Але я давно заплющила очі на те, що батьки Діми говорять одне, а роблять інше. Однак я все ж таки сподівалася на їхню допомогу після появи другого онука. Вони повинні розуміти, що поодинці я з двома дітьми не впораюся. Перед від’їздом чоловік мене заспокоював, сказавши, що все буде гаразд. Мені дуже хотілося у це вірити.

– Кохана, я нашу машину залишив батькові. Поперед його заздалегідь, коли тобі треба буде з’їздити в місто. Він тебе відвезе туди й назад. Тож у нас все під контролем, не хвилюйся, – запевнив мене чоловік напередодні свого від’їзду.

За тиждень мені треба було їхати до поліклініки на огляд. Я за два дні попередила про це свекра і набрала його ввечері, щоб він забрав мене вранці о 9-й годині. Проте слухавку Степан Петрович чомусь не взяв.

Натомість свекруха була на зв’язку і відповіла мені, що батько пішов у гаражі дивитися футбол із друзями. Наступного ранку «після футболу» свекор був у такому стані, що навіть з ліжка не зміг підвестися. Я того дня дуже пошкодувала, що свого часу не отримала права водія. Вся у сльозах-соплях я запитала у свекрухи:

– Що ж мені робити? У мене візит до лікаря за дві години. Мені обов’язково треба туди потрапити.

– Ну, так сідай на автобус і їдь, якраз встигнеш, – незворушно відповіла мені свекруха.

– Алевтино Георгіївно, я взагалі у положенні! – Не витримала я.

– Бач, які ніжки всі стали. Раніше на конях у положенні скакали – і нічого! Усі з’являлися на світ здорові та міцні, – продовжувала свою лекцію свекруха.

Я змахнула сльозу та викликала таксі. Мені не хотілося ризикувати своїм здоров’ям та здоров’ям майбутнього малюка. По дорозі назад я знову замовила машину. Але, щиро кажучи, попри відносний комфорт, з яким я з’їздила, я все одно дуже втомилася.

Увечері, забравши Арину з садка, (у свекрухи було дуже багато справ, щоб сходити по онучку), я остаточно вибилася з сил. Насилу нагодувавши дитину, я заснула. Але весь цей час я не говорила чоловікові про те, як безвідповідально його батьки сприйняли прохання сина.

Через кілька днів я знову звернулася до свекрів за допомогою (врешті-решт я бачила, як Степан Петрович розсікає по селу на нашій з Дімою машині). У нас у холодильнику запаси добігали кінця. Треба було з’їздити до міста. Але відповідь свекрухи мене вразила наповал:

– Що ж ти, дочко, раніше мовчала? Ми вчора лише за продуктами їздили.

– А чому Ви мені нічого не сказали? Мені теж треба було дещо придбати й в супермаркеті, і в аптеці, – запитала я.

– Ми якось не подумали – почала виправдовуватися свекруха. – Ти ж днями вже була в місті.

Далі слухати не стала. Цікаво, як це свекри собі уявляли? Я з животом тягну сумки із продуктами? Але наступного дня мене таки звозили до міста. Я вирішила ще і візит до лікаря перенести на цей день.

Чи мало, як далі обставини складуться? Свекор був незадоволений тим, що витратив на мене кілька годин свого дорогоцінного часу.

Через тиждень я знову зателефонувала батькам Діми, тому що у мене були призначені чергові аналізи та огляд. Але Алевтина Георгіївна категорично мені відмовила:

– Скільки ж тебе можна возити? Нам працювати треба. А тобі просто робити нічого, раз так часто в місто до лікаря мотаєшся.

Після таких слів я розплакалась та ще і гормони приєднались і в мене стався нервовий зрив. Довелося викликати швидку. Це була неділя. Арина була вдома, і я дзвонила свекрусі, щоб та забрала онуку до себе.

Але принципова та образлива Алевтина Георгіївна слухавку не взяла. Мені довелося попросити подругу приїхати з міста і доглянути за малою, поки мене приведуть до тями.

Я провела під крапельницями майже два тижні. На щастя, загроза викидня минула. Але за цей час свекруха так жодного разу і не подзвонила. Проте мене набрав чоловік і повідомив, що за кілька днів буде вдома.

Він мене і забрав з лікарні, попередньо заїхавши до подруги за Аріною. Дорогою додому я розповіла Дімі, як поводилися його батьки стосовно мене і наших дітей.

Мабуть, потім у них відбулася серйозна розмова, бо мені наступного дня зателефонувала Алевтина Георгіївна та звинуватила в тому, що я без вагомих причин посварила батьків із єдиним сином.

Я не стала слухати її лекції та просто додала номер у «чорний» список. Для себе я вирішила, що більше не хочу спілкуватися з матір’ю та батьком свого чоловіка. Думаю, ми цілком упораємося самі. Коли молодша дитина підросте, я вмовлю Діму перебратися назад у місто, якомога далі від його «дбайливих» родичів.

КІНЕЦЬ.