Марина була дружкою на весіллі подруги Юлі. Довелося таки піти, хоча перед тим їй на ногу наклали гіпс. З собою вона взяла маленьку доньку Олечку. Весілля проходило весело. Олечка бігала за кульками, їла тістечка і весело сміялася. Пересиділа у всіх на руках, зачарувала гостей милим щебетом… Коли настав час незаміжнім дівчатам ловити букет нареченої, Марина зітхнула і залишилася сидіти за столом. Як же вона хотіла стояти в тому галасливому ряду дівчат! Але ж нога… Пролунав звук барабану, букет полетів до стелі. І тут сталося те, чого ніхто не очікував
Марина дивилася на свою ногу, на яку був накладений гіпсі, потім на слухавку. На ногу – на слухавку…
– Ну що? Ти будеш дружкою на моєму весіллі, Маринко? Ти взагалі збираєшся обіцянку виконувати?
Голос належав найкращій подрузі Марини – Юлі.
Він поступово набував напружених ноток…
– Га?! Ти будеш на весіллі? Чи все зривається? Ти чого мовчиш?
– Я не знаю! Як я в гіпсі зможу?
– Марино! Я зараз приїду і влаштую тобі! Як ти могла на рівному місці так зашпортатися? От поясни?! Ти обіцяла бути дружкою на моєму весіллі! І…
– Та пам’ятаю я! Але що я можу вдіяти? Думаєш, я планувала це, Юлю?!
Майбутня наречена вже не стримувалася. Галасувала вона довго.
– Нехай почвариться, її можна зрозуміти, – вирішила Марина і відклала телефон убік.
– Я планів не змінюю! Ти маєш видужати і через тиждень бути на моєму весілля! Дружкою! Все!
– Танців не буде, – сумно подумала Марина і поклала слухавку.
Телефон лежав спокійно, ніхто не передзвонював.
– Юля, мабуть, пішла провітритися кудись на балкон, – подумала Марина.
Вона замислилася.
… Три місяці тому вона була дуже зацікавлена у цьому весіллі. Марина – самотня жінка із п’ятирічною дитиною. З донькою Олечкою.
Дівчинка у неї дуже жвава. Вона не знає відмов і не любить бути другою. Вона завжди бере владу у свої руки і діє. Хто завжди є центром уваги? Олечка!
Як із нею знайдеш собі чоловіка? Марина не знала як…
Тут шансів зі спокійною дитиною практично немає, а з такою, як Олечка, тим паче.
– Якщо чоловік по-справжньому покохає жінку, то дитина його не збентежить! – неодноразово чула Марина.
Але щоразу її брали невиразні сумніви щодо правдивості цього твердження.
Ніхто її не полюбить. І Олечка чоловіка збентежить, ще як збентежить!
…На весілля до Юлі Марина хотіла потрапити з певною метою – перехопити в запеклій боротьбі букет нареченої – як шанс.
Шанс вибратися зі своїх сумнівів. Вона навіть туфлі на високих підборах купила. Вони її й підвели …
Марина вирішила їх трохи розносити, пішла на пошту і стала підбором у щілину між бруківкою. А далі відомо, що сталося…
Щоправда, Марина хотіла потрапити на весілля навіть із гіпсом.
Юля дозволила взяти з собою невгамовну Олечку.
Не кожна людина готова зірвати головну урочистість свого життя необдумано-добрим рішенням.
Дівчинка ніколи не бувала на весіллях, тому всі вуха мамі продзижчала:
– А що там? А як там? А яка наречена? А навіщо кидають букети? А чому Олечка сама не може бути нареченою?
Все їй довелося пояснювати й розповідати.
Хто стане з Мариною поратися?
Тепер Юля образиться, маленька донька плакатиме, а Марина не вийде заміж, пропустивши єдиний свій шанс із букетом…
Раптом задзвонив телефон. То була Юля.
– Марино! Я все придумала!
– Що?! Знайшла іншу дружку?!
– Ні. Ми привеземо тебе в ресторан. Не сперечайся. Будеш просто сидіти за столом, і це не обговорюється!
– Ти точно вирішила?
– Не перебивай… На фото у ЗАГСі, гаразд, тебе не буде. Я маму й тата поруч поставлю. Але в ресторані ти маєш бути! Торс на фото вже щось! – засміялася Юля.
– Що ти причепилася? Поклич дружкою Іринку…
– Це ти будеш. Я тобі ще в сьомому класі пообіцяла, – раптом почала плакати Юля.
– Ти памʼятаєш про нашу угоду?! – ахнула Марина.
– Звичайно! – сказала Юля.
– Приємно ж як… Шкода, звісно…
– Що?
– Я так хотіла зловити букет нареченої… І ось…
Тепер і Марина відчула зрадливу сльозу.
– Нічого! І тебе заміж видамо! – палко пообіцяла Юля. – А я дружкою буду!
– Діти не дуже допомагають налагоджувати сімейне життя, – зітхнула Марина.
– Не переймайся. Якщо чоловік покохає… То він не подивиться…
– Все, Юлю, здається, вихователька Олечку привела. У двері стукають! Вона її зараз відводить і приводить, дякую їй величезне! А то, як би я зі своєю ногою?
…Увечері, у день весілля, по Марину та Олечку приїхало таксі.
Марині допоміг спуститися вродливий чоловік, Леонід. Він був дружбою в нареченого.
По дорозі трохи побалакали, познайомилися.
Якби не прикра обставина з ногою, можна було б з певністю сказати – Марина й Олечка виглядали шикарно!
Ресторан був неподалік.
Столи сервірували у ніжно-персикових кольорах. Марину посадили на місце дружки, Олечку поруч. За умовчанням, усі жінки з цього ряду мали доглядати дитину.
Весілля проходило весело.
Олечка бігала за кульками, їла тістечка і весело сміялася.
Пересиділа у всіх на руках, зачарувала гостей милим щебетом.
Коли настав момент вишиковуватись незаміжнім дівчатам ловити букет нареченої, Марина протяжно зітхнула і залишилася сидіти за столом зі старою бабусею Юлі…
Та дрімала і не бачила, як Марина очей не зводить з букетика.
Як же ж вона хотіла стояти в тому галасливому ряду дівчат!
Он, як очі сяють, не терпиться їм зловити букет!
Особливо брюнетка-Іринка хижо дивиться, готова відсунути конкуренток.
От же ж туфлі!
Пролунав звук барабану, букет полетів до стелі. І тут сталося те, чого ніхто не очікував!
Маленька Олечка, не чекаючи, поки всі кинуться по букет, вибігла вперед, підстрибнула, схопила його, і з галасом:
– Мамо! Він наш!
Кинулася під стіл.
Вона проскочила під столами, і опинилася біля мами.
Висунулася ручка, з добряче пошарпаним букетом, частково без пелюсток. З’явилася й сама дівчинка.
– Бери швидше, мамо!
Юля обернулася до затихлого залу, й засміялася, зрозумівши, що це було.
– Ну ось! А то Марина почала – діти весіллям заважають, діти заважають. Ні! Вони допомагають! Давайте всі привітаємо Марину з букетом і такою надійною донечкою! Всім би таку дочку!
Усі заплескали в долоні.
Олечці дали шоколадку, а тамада всіх закликала розсідатись по місцях.
– Молоді, придивіться…
– Вже придивились, – усміхнувся Леонід, який супроводжував Марину в таксі.
– Леоніде, а ви проведете мене назад? – тихо спитала Марина. – А то… Я не можу сама.
– Звичайно, проведу! – засміявся він. – Я й на каву залишуся. Якщо треба сам її й приготую…
…Минуло десять років.
І тепер, коли хтось починає впадати в невпевнений стан, Марина каже:
– Можна з руками й ногами нічого не добитися, а можна й у гіпсі букет нареченої спіймати. Вибирайте свій шлях! Сто книг із саморозвитку нічого не дадуть, доки самі не почнете діяти.
При цьому вона з любов’ю дивиться на Леоніда, з яким вони живуть душа в душу, разом виховують Ольгу, яка вже підросла і двох синів – Олега й Миколу.
До речі, Юля дотрималася обіцянки. Вона була дружкою на їхньому весіллі…