-Мамо, а тато знову гроші брав…

Лариса швидко підійшла до шафи. Знайшла заховані серед речей гроші, перерахувала.

Так і є – не вистачає триста гривень! Сума ніби й невелика, але ж це вона на дрова відкладає! І Сергій про це чудово знає. Сам же він в скарбничку нічого не кладе!

Лариса зібрала всі гроші, загорнула їх і сховала під килимок у дитячій кімнаті.

-Давайте вечеряти, – покликала вона дітей.

Вона розлила всім по тарілках суп, налила чай. Кожному поклала по два печива.

-Мамо, а собі чому не кладеш? – запитав Мишко. Він дивився на неї дуже серйозно.

-Ну, по-перше, я не люблю солодкого, а по-друге, мені треба стежити за фігурою.

Син окинув її поглядом.

-Мамо, але ти й так дуже гарна!

Вона засміялася.

-Їжте вже!
Після вечері Лариса помила посуд, а потім зайшла в кімнату до дітей. Мишко читав казку Світлані, а Іван щось малював.

-Даю вам десять хвилин, щоб закінчити всі свої справи. Потім – спати!

Вона всіх поцілувала і вийшла. Тепер треба зашити Іванкову куртку, а потім і самій лягати можна.

Лариса взяла голку з ниткою…

Десять років тому вона вийшла заміж за Сергія. Тоді їй було 18. Ні розуму, ні життєвого досвіду. Сергій був «крутим», смітив грошима направо й наліво.

Вона, наївна, вирішила, що хлопець уміє ці гроші заробляти. Тільки після весілля вона дізналася, що Сергій прогулював гроші, отримані за продаж квартири, що дісталася йому від батьків. Лариса тоді дуже здивувалася:

-А в тебе що, ще є житло?

-А навіщо? У тебе ж велика квартира.

-Чекай, я не зрозуміла. Ти продав своє єдине житло, щоб просто залишатися з грошима?

-Ой, Ларисо, не будь такою нудною! Один раз живемо!

Довгий час вона думала, що причина таки в іншому. Ну не може нормальна людина так вчинити! Виявилося – може…

Коли народилися Михайлик та Іванко, Сергій навіть на роботу на якийсь час влаштувався. Щоправда, вистачило його ненадовго.

Хлопчикам не виповнилося і двох років, як він знову повернувся до роботи. Та ніде його не цінували так, як він цього хотів.

Потім з’явилася Світланка. Лариса завжди мріяла про те, що матиме багато дітей, але після народження доньки зрозуміла – якщо зараз щось не зробити, їм просто не буде за що купити їсти.

Ось і прийшло рішення – квартиру здати, а самим переїхати в село. Тут уже років п’ять стояв порожній будинок, який дістався їй від тітки.

Сергій цю пропозицію дружини сприйняв не дуже:

-Ну ні! Хочеться тобі – будь ласка, їдь. Мені й у місті добре.

Лариса не на жарт розізлилася.

-Можеш залишатися! Але тільки не в цій квартирі. Сюди завтра заїжджають мешканці.

-Ти що зовсім? Як це заїжджають мешканці? А ти мене запитала?
-Я ще маю запитувати? Це ж моя квартира!

І Сергій, сопучи носом, все ж таки поїхав у село.

Півроку він намагався знайти роботу. Село – велике. Є і фермерське господарство, і пилорама. Працювати можна!

Тільки от йому все не те. Зате за дівками бігати – це він завжди будь ласка.

Марина, колега і вже подруга Лариси, часто говорила їй, що Сергій погулює. Лариса відмахувалася:

-Нехай, може, ощасливить мене і піде до молодої!

Марина тільки головою хитала:

-Зовсім ти вже! Кому ти потрібна з трьома дітьми?

Але Лариса розуміла, що без Сергія їм буде легше.

Від спогадів її відволік звук – гримнули двері. На порозі з’явився чоловік. Мовчки стягнув із себе пуховик, сів за стіл. Лариса продовжувала шити.

-Я не зрозумів… Чоловік додому прийшов… Ти годувати мене збираєшся?

Вона відклала шиття і обернулася до нього.

-Сергію, ти навіщо гроші взяв?

-Аа, вже розповіли? Теж мені гроші! Чоловіки покликали на пінне, я що, на халяву йти маю?

-Так ти зароби! І сім’ю підтримаєш, і самому буде.

-Починається! Чому я не можу спокійно прийти додому, повечеряти і лягти спати?

-Можеш, тільки на вечерю сьогодні те, що ти купив. Мені треба дрова купувати, і куртку он Іванку треба!

Сергій дивився на неї з подивом.

-Я щось не зрозумів – мені що, без вечері йти спати?

Лариса знизала плечима і відвернулася. Сергій якийсь час сидів, потім встав, одягнувся і зі словами:

-Ти ще пошкодуєш! – пішов десь на вулицю.

Лариса зітхнула. Десять років минуло, а для Сергія їх ніби й не було – все такий же гарний, молодий. Вона подивилася на свої руки – нігті короткі, груба шкіра.

Звісно – на морозі у воді полоскатися! Лариса, як приїхала, одразу дізналася, де скільки платять.

Виходило, що найбільші зарплати в доярок у фермерів. Вона в житті і близько не підходила до корів, але тут було не до вибору. Вона всьому навчилася…

Тільки ось те, що було найулюбленішою справою її життя – закинула…
Вона підвелася, пройшла за грубку. Дістала звідти мольберт. З полотна на неї дивилися її діти. Треба б закінчити роботу.

Вона зітхнула, знову накрила полотно простирадлом і пішла спати.

Наступного дня, повернувшись додому, Лариса застала цікаву картину. Посеред кімнати стояли дві великі валізи. На дивані смирно сиділи діти, а на стільці – Сергій.

Коли вона увійшла, він підвівся:

-Ну що, догралася? Тепер вже все – пізно. Дітей без батька залишила, а все через твій поганий характер!

Лариса раптом якось так добре себе відчула… Вона посміхнулася і запитала:

-Невже знайшлася ще більш нерозумна ніж я?

Сергій аж почервонів. Він взяв валізи і швидко пішов до виходу і гримнув дверима.

Світлана підійшла до матері:

-Мамо, а тато більше не прийде?

-Мабуть, ні, моя люба.

Дівчинка задумалася, а потім запитала:

-І ніхто не братиме мої цукерки?

-Тепер ніхто не буде.

Лариса відчувала себе так, ніби це вона, а не Сергій, їла цукерки Світлани.

Наступного дня вона дізналася, що Сергій поїхав з села. Ну і добре! Повітря чистіше буде. Незрозуміло, звичайно, до кого він там, у місті, подасться, але це вже не її справа.

Пройшов тиждень. Лариса починала переживати: щось її орендатори грошей не надсилають, два дні вже запізнення, а головне – слухавку не беруть.

Треба б у місто з’їздити, вихідний попросити. Вона саме переглядала свій робочий графік, коли Мишко сказав:

-Мамо, дивись, машина якась, прямо біля нас.

Лариса визирнула у вікно. Поруч із їхнім будинком на узбіччі стояла машина, а довкола неї бігав чоловік. Ну, ще б йому не бігати! Мороз же на вулиці.

-Змерзне ж… Що це у нього машина не заводиться, чи що?

-Ні, мамо, не заводиться. Я вже півгодини за ним спостерігаю. Може, покличемо, хоч чаю дамо?

-Звичайно, синку. Ти біжи, клич, а я чайник поставлю.
Через дві хвилини Мишко увійшов до будинку з молодим чоловіком – років тридцять п’ять, може, трохи більше. Той прошепотів:

-Спасибі вам! Я тільки трохи відігріюся і піду. Мене Максим звуть.

-Проходьте. Чаю вам дам, гарячого. Я Лариса…

Поки Максим пив чай, діти, сівши на дивані, пильно за ним спостерігали. Він ніяково запитав:

-Ви така молода… Це все ваші?

-Мої, звісно.

-Щастить вам! А я завжди про велику родину мріяв.

-І що, не вийшло?

Максим похитав головою.

-Дружина була проти дітей. Розлучився, а ось далі якось не склалося.

Він уже допивав чай, коли у нього задзвонив телефон.

-Так, – відповів він. – Та ви що? А мені що робити?

Він натиснув кнопку на телефоні і задумався.

-Щось трапилося? – запитала Лариса.
-Евакуатор мав приїхати, а от зателефонували, сказали, що хуртовина, тож до ранку не поїдуть.

-Не турбуйтеся. Я вам на дивані постелю. А вранці поїдете.

-Якось незручно. А ваш чоловік що скаже?

-А чоловік нічого не скаже, бо втік.

Максим здивувався.

-Від вас? Тобто я хотів сказати, що трьох дітей залишив?

-Ну, ось так… Та ми не засмучуємось. Нам і без нього добре.

Вранці Максим прокинувся через те, що хтось копирсався поруч із ним. Він трохи відкрив очі: дівчинка, Світлана її звуть (він вчора з усіма перезнайомився), обережно підсовувала йому під подушку цукерку.

Максим мало не розплакався. Він уявляв, що означають цукерки у сім’ї, де троє дітей та одна мама.

Проводили його всією сім’єю. Він дивився на Ларису і був впевнений, що знайде нагоду, щоб повернутися сюди. Тим більше, що до місця, куди він їхав, Максим так і не дістався.

Через два дні біля хвіртки зупинилася знайома машина.

Мишко, як завжди, побачив усе першим.

-Дядько Максим приїхав!

Мишко радів не просто так – адже минулого разу, поки мама не бачила, вони з дядьком Максимом домовилися, що той привезе йому свою стару ігрову приставку.

І тепер хлопчик летів йому назустріч.

Максим привіз не тільки приставку, а й два пакети подарунків. Увійшовши до будинку, він трохи розгубився – Лариса була не одна.

У неї сиділа якась жінка і з цікавістю дивилася на Максима. Причому Лариса вже була одягнена, і було видно, що не на роботу.

-Максиме… Вибачте, не можу вам чаю зробити, Марина ось займеться, а то я на автобус спізнюся.

-Ви у місто?

-Так.

-Тоді чай скасовується. Я вас підвезу.

Марина підморгнула подрузі, яка розгубилася.

Дорогою Лариса якось непомітно розповіла Максимові причину своєї поїздки до міста. Він сказав:
-Я з вами піду. Хтозна що там. А так хоч підтримка.

-Ой, дякую вам велике. Я, звичайно, не думаю… Люди вони пристойні, але все-таки.

-Ларисо, давайте на ти!

Жінка засміялася.

-А давайте! До речі, ви не розповіли, що робили у наших краях.

-Ви не повірите. У мене з дядьком майстерня з виготовлення меблів. Невелика, але досить відома у нашому місті. Ми все робимо тільки з натурального дерева. А я їхав подивитися ділянку, яку нам запропонували купити. Вірніше, дядько примудрився купити її, навіть не оглянувши.

Вони під’їхали до будинку Лариси і піднялися по сходах.

Лариса вставила ключ у замок і двері відкрилися.

Лариса й сама не зрозуміла, чому не подзвонила. Просто увійшла. Увійшла і все зрозуміла.

В коридорі валялися черевики Сергія. Трохи далі – жіночі туфлі. А сам Сергій, загорнутий у рушник, рухався у бік кімнати з ігристим в руці.

-Ларисо? Ти звідки? – Сергій не вірив своїм очам.

-Я звідки?! А де мешканці?! І що ти робиш у моїй квартирі?!

-Мешканці де? З’їхали, звісно. Мені ж треба десь жити!

-А моя квартира тут до чого?

-Взагалі вона і моя теж!

-Це ще чого цікаво?

-Я таки жив із тобою десять років! І що, у мене навіть кута свого немає?

-Ти не повіриш, але ні!

Лариса пройшла до кімнати. Назустріч їй із ліжка вискочила молода жінка.

-Сергію! Це хто?

Лариса подала їй сукню.

-Забирайтеся з моєї квартири! І Сергійка прихопіть!

-Що? Це квартира Сергійка! Сергійку! Сергію? То ти мене обманув? А я повірила! Ігристе тобі купую.

Жінка швидко одяглася і вискочила з квартири. А Сергій сів на диван.

-Я нікуди не піду. А ти, якщо хотіла мене повернути, треба було щось цікавіше вигадати. Ти що, думаєш, я не розумію, що ти приїхала благати мене повернутися? До речі, хто це з тобою?

Сергій строго подивився на Максима. Той усміхнувся:

-Служба охорони. У тебе, мужик, п’ять хвилин на збори, а потім я згадаю, що недаремно займався боксом протягом п’ятнадцяти років.

Лариса вийшла на кухню. Напевно, некрасиво користуватися допомогою Максима, але їй нічого не вдіяти самій з Сергієм.

Незабаром гримнули двері. На кухню зайшов Максим, розмовляючи по телефону. Він продиктував адресу Лариси.

-Треба трохи почекати. Зараз приїдуть, замки замінять.

-Дякую вам, Максиме. Я не знаю, щоб я без вас робила. Мені вас сама доля послала!

-Ларисо, ми ж домовилися на ти?

-Вибач, забула…

Після цих слів Максим так на неї подивився, що Лариса зніяковіла і навіть почервоніла.

Минуло три роки.

Марина з Ларисою пили чай. Марина оглядалася.

-Ну, подруго, пощастило… Такі хороми чоловік зробив!

-Це так… Максим усе заради нас робить.

-Це ж чудово!

Марина обернулася. Подивилася на портрет дітей, який Лариса вже давно домалювала.

-Слухай, а ти можеш… Ну… Мене теж намалювати?

-Марино! Ну звісно, ​​можу! У мене тепер багато вільного часу! Питиму, їстиму і малюватиму.

Марина здивовано глянула на Ларису.

-Ти що? Це?..

-Так… Не знаю, як сказати Максимові. Два місяці вже…

Вона й не бачила, що чоловік хвилину тому увійшов до кімнати і все чув. Тільки відчула, як сильні руки підняли її з крісла і закружляли по хаті.

-Я хочу хлопчика! І дівчинку теж! У нас нарешті буде велика родина!