Робочий день для всіх закінчився. Але Максим Леонідович усе сидів за робочим столом у кабінеті.

Думки про єдиного сина не давали йому спокою…

-Кому ж він передасть керівництво фірмою, коли піде на пенсію? Адже йому вже далеко за шістдесят.

А синові Віктору вже скоро тридцять, а серйозності й відповідальності ну ніяк не додається.

Одружити б його з хорошою дівчиною. Може б це хоч його змінило?

Максим Леонідович зняв окуляри, витер обличчя долонями. Гаразд, додому пора…

Вчора він із сином серйозно поговорив. Той ніяк не хотів працювати у нього на фірмі.

Адже це їхній сімейний бізнес. І його не варто у чужі руки віддавати. Легко можуть повністю заволодіти. Адже це справа всього його життя…

-Ех, молодь! – зітхнув Максим Леонідович.

Максим Леонідович раптом згадав про прохання старого друга. Той попросив доньку до себе взяти на роботу. Прилаштувати її.

Місяць тому Максим Леонідович посадив доньку друга до фінансистів. Нехай досвіду набирається.
-Потрібно було б дізнатися, як вона справляється. Та й взагалі як звикає. Друг сказав, з характером дівчина… – думав чоловік.

І тут у Максима Леонідовича виникла одна ідея!

За кілька днів, уточнивши все необхідне, Максим Леонідович знову завів розмову із сином.

-Ну що, Вікторе, хочу ще раз поговорити з тобою. Бачу, що питання перевезень – це твоє. Ти в цій справі розумієшся. Але скільки можна на других ролях бути. Настав час вчитися самому приймати рішення.

А ти, я дивлюся, ну аж ніяк дорослішати не хочеш.
От хотів я тебе на честь діда Леоніда, батька мого, назвати. Міцний був чоловік, рішучий!

Так ні, твоя мати переконала Віктором назвати, мовляв – переможець. Хоча, звичайно, до нашої справи це не має прямого відношення…

Отже, хочу я тебе одружити, синку. Може так хоч подорослішаєш. Відповідальність відчуєш. А інакше чужого когось доведеться на моє місце ставити.

-Ну ти даєш, тату, – Віктор дуже здивувався.

– Часи вже не ті, хто зараз так робить – одружити. Я поки що не готовий. Не знайшов я ще собі наречену.

-І не знайдеш, я ж тебе знаю! – Максим Леонідович рішуче підвівся. – Ось що, синку.
Вирішуй: або я тебе з хорошою дівчиною знайомлю і ти про сім’ю та про фірму всерйоз замислишся. Або.., – батько багатозначно помовчав. – Готую собі іншу заміну, але мені б цього не хотілося!

-Ну, ти й придумав. Наречену анонімну мені якусь пропонуєш, – Віктор не знав, як і реагувати.

Та батька він любив і шанував.

І коли батько сказав, що через кілька днів у вихідний до обіду прийде донька його старого друга і Віктор має бути вдома, то не став сперечатися.

Ну, прийде, і прийде. І що?

У вихідний Віктор забув, що обіцяв батькові. І мало не поїхав із друзями за місто. Але батько був рішуче налаштований і зупинив сина.

В обід по їхній квартирі попливли чудові аромати різної смакоти. Мама готувала дуже смачно.

-Ну добре, хоч поїмо смачно, – вирішив подумки Віктор.

Пролунав дзвінок у двері і… увійшла вона.

-Цікаво, як хоч виглядає ця анонімна наречена, – ледве встиг подумати Віктор, як вона увійшла, і він просто застиг від несподіванки.

-Ось познайомся, синку, це – Ліза, дочка мого старого друга. Дядька Олексія пам’ятаєш? Я тобі розповідав. Ліза працює у нас, фінансовий аналітик, чудовий фахівець, – Максим Леонідович клацнув пальцями.

Це в нього означало «дуже добре»!

-А це мій син Віктор… просто хороший хлопець! – батько розвів руками, запрошуючи всіх до столу.

Максим Леонідович тоді все дізнався у фінансистів про доньку свого друга. І йому її резюме сподобалося:
рішуча, спритна, розумна!

За столом усі несподівано розговорилися. Ліза про батька розповідала, про своє місто.

І коли Віктор пішов її провести, Максим Леонідович дуже зрадів.

Ліза і Віктор вийшли на вулицю.

-Ну і ну. Не очікував я, що це ти, – Віктор здивовано глянув на дівчину.

-Та й я не очікувала, що друг мого батька та власник фірми – твій тато.

Місяць тому, коли Ліза тільки-но почала у них працювати, вони з компанією ходили в клуб. А потім вони з Лізою зустрічалися кілька разів.

Але в неї виявився такий характер, що Віктор і Ліза не встигнувши пізнати один одного краще, одразу ж посварилися.
Хоча дівчина йому тоді дуже сподобалася.

-Ну що, спроба номер два? – запропонував Віктор.

-Ти ж сказав, що у мене поганий характер, якщо я правильно пам’ятаю? – єхидно сказала Ліза.

-А я не знав, що ти донька дядька Олексія, а не якась вертихвістка, якій би тільки себе показати. Це докорінно змінює справу, – усміхнувся Віктор.

Через півроку Віктор і Ліза одружилися.

Батьки Віктора та батько Лізи були раді цьому невимовно.

Віктор змінився після зустрічі із Лізою. Змужнів.
Куди тільки й поділася його нерішучість. Він став главою сім’ї і був дуже гордий, коли в них із Лізою народився син.

Хлопчика назвали Леонід – на честь прадіда.

Хоча справа звичайно не в імені. Людина сама будує свою долю. А справжнє кохання та щастя лише допомагають їй в цьому.

Ліза ж стала жіночнішою. Характер став мʼякішим. Просто вона росла без матері. Батько її один виховав, і, як виявилося, в результаті виховав чудову дочку.

Максим Леонідович був дуже задоволений. А як же – і другові допоміг, і сина одружив. А головне, син змужнів, голова сім’ї!

Тепер є на кого спертися, та й фірму залишити. Справу сімейну продовжити. А там, дивишся, і онук Леонід підросте.

А разом з такою дружиною, як Ліза, Віктор точно з усіма труднощами впорається.

Віктор не став уже батька засмучувати, що Ліза, дружина його – наречена не анонімна виявилася. І не батько його одружив, а він сам її вибрав.

Тому що умів завжди приймати рішення та бути відповідальним. Просто до Лізи все це йому не потрібне було.

А тепер для неї і Леоніда Віктор був готовий на все…