Олена увійшла до квартири подруги з таким виглядом, ніби з нею сталося щось погане!

– Що сталося? – захвилювалася Ольга.

– На тобі обличчя немає.

– Все нормально, – з підробленою байдужістю відповіла Олена.

Вона не любила відверті розмови, тим більше скаржитися. Подруга чудово про це знала.

– Ну, не хочеш говорити – не кажи, – Ольга знизала плечима.

– Може, кави?

– Краще чогось міцнішого. Знайдеться?

– Все ще тримаючи марку, відповіла гостя.

– Знайдеться, – посміхнулася Ольга і дістала з шафки ігристе.

Випивши по келиху, Олена несподівано видала:

– Я взагалі порадитися прийшла. Переживаю палицю перегнути. А ти в мене розсудлива дама…

– Ой, Олено, вистачить здалеку заходити, – Ольга сіла ближче, – розповідай.

– Легко сказати… Не знаю, з чого почати…

– Почни спочатку…

– Гаразд. Тільки я маю заздалегідь перепросити: вибач, що вивалю на тебе свою проблему. Просто не розумію, що робити.

– Олено, ну вистачить вже. В якісь віки за порадою прийшла, нічого не сказала, а вже вибачаєшся. Та я буду рада, якщо зможу допомогти…

– Тоді слухай. Пам’ятаєш мою свекруху?

– Галину Іванівну? Звичайно пам’ятаю. Прекрасна жінка. Вона, скільки я пам’ятаю, тобі завжди подобалася.

– Подобалася… Коли жила окремо… А тепер ця прекрасна жінка живе з нами і перетворила наше життя на справжній кошмар.

– А з чого раптом вона переїхала?

– Після того, як не стало свекра ми з чоловіком вирішили, що так буде краще. Ну, щоб вона легше пережила втрату, не почувалася самотньою.

– Ну правильно.

– Правильно правильно, але за той час, що вона живе з нами, наше життя перевернулося з ніг на голову.

– Та гаразд, Олено. Ти ж доросла жінка, а не дівчинка вісімнадцятирічна. Невже не змогла зі свекрухою стосунки збудувати? Ніколи не повірю.

– Справа не у стосунках, а у її поганій звичці все всім розповідати. Щоб у будинку не сталося, за дві години про це знає вся округа. Вона буквально сідає і обдзвонює всіх своїх знайомих. Розповідає все докладно, в деталях, з охами та придиханнями. Посварилися ми з чоловіком – вона тут же подружок повідомляє.

Премію отримали – обговорює зі сторонніми, як і куди треба її витратити. Плануємо щось, тільки намітили, а вже про все знають. Ну, ти ж знаєш, як я не люблю ці пересуди! Сама, поки результату не досягну, нікому про свої плани не розповідаю. А тут…

І доньці дістається. Тільки Іринка нового хлопця знайшла – бабуся вже його з обговорюю. Або обговорює з подругами, у чому вона ходить, з ким дружить, яку музику слухає. Я навіть у її справи не лізу, а Галина Іванівна – запросто! Ну, гаразд, підказала б що внучці, то ні. Сяде на телефон і поливає її з подругами по-різному.

І навіть не ховається! Піде в свою кімнату і говорить голосніше, щоб ми чули.

– То скажи їй, щоб перестала це робити, – запропонувала Ольга.

– Думаєш, не казала? Сто разів! А вона невинні очі зробить і запитує: «А що такого? Не можу я з подругами поспілкуватися?»

Тож марно з нею про це говорити. Вона не розуміє або не хоче розуміти, що нам не подобається, коли наші сімейні проблеми, недуги чи фінансові складнощі обговорюють усі, кому не ліньки.

– Тоді не кажіть їй нічого.

– Пробували. Шепталися по кутках. Так вона ображається, мовляв, ви мене не поважаєте, все приховуєте, ніби я чужа. Дійшло до того, що вона почала підслуховувати! Ось вчора. Уяви тільки: субота, хочеться повалятися, відпочити. Чоловікзахотів кави в ліжко принести. Встав, відчиняє двері спальні і… Ти не повіриш! Під цими самими дверима на маленькому пуфику спить його матуся! Заснула, доки підслухувала!

– Цікаво, що вона хотіла почути зі спальні? – Розсміялася Ольга.

– Здогадайся з трьох разів! – Навіть не посміхнувшись, відповіла Олена. – Тобі смішно, а я відразу зрозуміла, звідки у її останніх висловлювань по телефону ноги ростуть.

– Яких висловлювань?

– А таких: «Говорила я йому, що холодна ця Олена, байдужа, що не пара вона тобі. Не послухався, одружився. Ось і мається тепер. А вона – навіть не приголубить його. Такими темпами він незабаром іншу собі знайде. І правильно зробить!

– Це вона про тебе такі речі по телефону говорить?

– Ну так. Я сама чула. Вона ж голосно каже, не соромиться. Може, думала, що мене вдома немає, а може спеціально, щоб образити сильніше.

– Так, – похитала головою Ольга, – навіть не знаю, що тобі порадити. Не виганяти ж її справді? Мама таки.

– Виганяти – не вихід, а закривати очі на все це – сили немає, – сумно промовила Олена, – залишається одне – розлучатися.

– Ти що надумала? Через це розлучатися?

– Та ні, це я так, до речі, – мало не розплакалася Олена, – дістала…

– Треба щось придумати, – Ольга хитро примружилася, – ну щоб вона запереживала і перестала це робити.

– Що наприклад? – Стрепенулась Олена.

– Ну… треба, щоб вона щось таке ненавмисно почула, що відбере в неї всяке бажання розповідати сімейні таємниці.

‒ А це – думка! ‒ зраділа Олена …

Увечері вона поділилася своїми планами із чоловіком. І він з ними погодився: йому теж поведінка матері не подобалася і з дружиною набридло сваритися з цього приводу.

Діяти вирішили, не відкладаючи у довгу скриньку.

Одного найближчого вечора подружжя спеціально затіяло «сварку» в спальні.

Галина Іванівна, зрозуміло, прислухалася.

– Я втомилася закривати на це очі, – говорила Олена.

– Говори тихіше, мама почує, – просив син.

– Вибирай: або вона, або я! Зрештою вона має своє житло!

– Я не можу виставити матір із дому, як ти цього не розумієш? – відповідав син.

– Я все розумію, – продовжувала Олена. – Але і ти мене зрозумій! Мені набридло, що всі про нас знають! Я коли по вулиці йду, мені здається, що люди шепочуться у мене за спиною. А твоїй мамі начхати на мої почуття! Все! Даю тиждень на роздум. Якщо вона тут залишиться, я піду…

Все стихло.

Галина Іванівна тихенько прошмигнула до своєї кімнати. Як же вона образилася!

«Ось негідниця! – думала жінка. – Вижити мене задумала! Ну вже ні! Додому не поїду! Що я там робитиму зовсім одна?»

Від образи Галина Іванівна навіть заплакала.

І тут її накрили спогади про те, як добре вона спілкувалася із сім’єю сина, коли чоловік був живий. Як син, невістка і онука приїжджали в гості, як підтримали, коли чоловіка не стало… Самі запропонували, щоб вона пожила з ними… І ось тепер Олена хоче піти з сім’ї… Кинути її сина… Позбавити його дочки, а її бабусю – єдиної внучки… І все через що? Через телефонні розмови…

Ні, вона цього не допустить.

Вранці, як ні в чому не бувало, Олена покликала всіх снідати. Коли сирники були з’їдені, а каву випито, заговорила бабуся:

– Синку, Оленко, і ти, внучечко, тільки не ображайтеся… Я хочу поїхати…

– Як поїхати? – Олена ледве сховала свою радість. – Чому?

– За будинком я скучила. Все-таки півжиття там прожила… З татом. Ви не хвилюйтеся, зі мною все буде гаразд. А влітку – у гості приїдете… як раніше. Адже приїдете?

– Звичайно приїдемо, мамо, – чоловік Олени підійшов до матері, обійняв, – тільки ти подумай: чи не рано тобі повертатися? Як ти там будеш зовсім одна?

– Ну чому одна? У мене там сусіди добрі, подруги. І ще… Я тут подумала… Може, ви мені песика купите? Я гулятиму з ним, дбатиму. Вже веселіше.

– Песика? – Син щиро здивувався, а потім навіть зрадів, – звичайно купимо! Коргі! Як у англійської королеви!

– Прекрасно! – усміхнулася Галина Іванівна і, примруживши очі, подивилася на невістку, – Сподіваюся ця порода не дуже шумна? Сусідів своїм гавкітом не дістане?

– Ну що ви, Галино Іванівно, як можна? – Олена чудово зрозуміла натяк. – Вона дуже добра та мудра. Це наша улюблена порода.

КІНЕЦЬ.