Прийшов син до батька:

– Подаю на розлучення. Набридло! Права матір – дружина в мене лінива. Скільки можна самому вигрібати?

– Прости мене, сину, – сказав у відповідь батько.

– За що?

– За те, що я не завжди був добрий із твоєю матір’ю. Це моя провина, що в тобі є темний куточок із думкою про розлучення…

– Що, не розлучатися?

– Ні, не розлучайся… Навіть не думай ніколи про це.

– Терпіти до кінця днів?

– Не треба терпіти… Ти не її терпиш, а своє погане ставлення до неї. Змінишся сам – зміниться все навколо.

– Як змінитися?

– Дивись на дружину, як вчить Господь. Вона – Його дар для тебе. Твоя радість…

Твоя помічниця… Мати твоїх дітей… Крихка посудина, яку Бог дав тобі в руки, щоб ти тримав ніжно, обережно, зберігав… Все інше – дрібниці! Якщо вона щось сьогодні не вміє – навчиться. Ти й сам не все вмієш, що повинен робити…

Якщо щось не встигає – покрий цю її слабкість своєю силою і любов’ю… Якщо чогось не знає, розкажи ввечері за чашкою чаю, ніжно обнявши за плечі…

Ваш шлях – тільки ваш. Ваша любов – тільки ваша. Той, хто «вставляє» тобі очі ненависті, – ВОРОГ твого дому. Навіть якщо це твоя мати… Твій брат…

Або твій найкращий друг…

Не суди їх за це. Вибач. І кожному з них дай зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов ти, якщо треба, без роздумів помреш, але нікому навіть поганим словом доторкнутися до своєї сім’ї не дозволиш…

– Вас із мамою теж хотіли розлучити?

– Ми й без «помічників» іноді сильно сварилися. Дурними були, гордими… У вас інше життя. Вас від Бога ніхто не жене. Просіть у Нього мудрості.

Поступайтеся одне одному… Жалійте і потішайте одне одного… Любов, якщо ти не знаєш, вона ж зростає.

Всю її велич, всю її цінність ти побачиш тільки в глибокій старості, коли ту ж саму свою дружину ввечері ніжно обіймеш за плечі, і вам не потрібно буде слів…

КІНЕЦЬ.