Субота, дванадцята година дня, лунає дзвінок у двері. Я відкриваю – на порозі дорогоцінна Світлана Геннадіївна власною персоною. – Ага, не чекали, – сміється свекруха. – А я вам сюрприз хотіла зробити. Та вчора до лікаря приїжджала, а ввечері з подружкою зустрілися. Ну і всю ніч з нею порозмовляли. А тепер я до вас зазирнути вирішила. Та мені, взагалі-то, не шкода, тільки в нас прибирання йшло. Чоловік у цей час без ентузіазму, але з усією старанністю відмивав плиту, яку вони з сином увечері забруднили у спробах гарно перевернути млинець у польоті. А сам син у цей час готувався пилососити. – Привіт, ба, – помахав він свекрусі шлангом від пилосмока. А потім і чоловік вийшов у фартуху та гумових рукавичках. Я думала, що свекруха схопить удар і вона помре в нас на порозі. Жінка, яка все життя обслуговувала чоловіка і двох синів, раптом побачила, що можна жити по-іншому
Я нещодавно свекрусі культурний шок подарувала – вона раптово прийшла до нас у гості, побачила, що, о, жах, мені зі прибиранням чоловік і син допомагають. Сиділа, хапала ротом повітря, потім сказала, що я неправильна жінка, що я своїх чоловіків не люблю.
Є в мене чоловік, є й досить дорослий син, йому дванадцять років. Я з самого початку нашого з Антоном сімейного життя сказала, що жодного поділу на чисто жіночу та чисто чоловічу роботу не буде. Зараз не кам’яний вік, ми обоє працюємо, тому й побутом займатимемося разом. Чоловік погодився.
Тому, напевно, у мене не виникало проблем у декреті, що я маю розірватися – і з дитиною встигнути, і підлогу намити, і їжі приготувати.
Справлялися з чоловіком по черзі. Нас такий спосіб побуту влаштовував, принаймні жодного разу за декрет ми не посварилися, а на роботу я повернулася з нормальною психікою. І навіть готова сходити в декрет ще раз, тим більше зараз, коли закрито питання з іпотекою.
Мама чоловіка Світлана Геннадіївна живе від нас досить далеко – три години електричкою. У неї свій будинок, город, чоловік та молодший син із сім’єю під боком. Тому нас вона частими візитами не дошкуляє. Зазвичай ми до них їздили – щось допомогти, щось із міста привезти, на кшталт ліків.
Коли ми тільки одружилися, свекруха намагалася взяти мене в обіг, але на мене де сядеш, там і злізеш. Я готова допомагати, але на шиї у себе нікого возити не збираюсь. Світлана Геннадіївна попирскала незадоволено, але відступила зі своїми планами загнати мене “під себе”. Протягом нашого з чоловіком сімейного життя вона робила ще кілька таких спроб, але з таким самим нульовим результатом.
Напевно, тому вона з таким запалом взялася за другу невістку – дружину молодшого сина. Та дівчина гарна, але надто м’яка. Вчасно відсіч дати не зуміла, ось тепер вже сім років перебуває під ярмом свекрухи. А у свекрухи в голові такий консерватизм, що тільки дай їй шанс його проявити.
Так от, у нас вдома свекруха була рідкісним гостем. Зазвичай з’являлася на якісь свята і заздалегідь повідомляла про свій візит. Зустрічали ми її чинно-шляхетно, при повному параді. Але нещодавно вона вирішила приїхати зненацька, на свою голову.
Субота, дванадцята година дня, лунає дзвінок у двері. Я відкриваю – на порозі дорогоцінна Світлана Геннадіївна власною персоною.
– Ага, не чекали, – сміється свекруха.
– А я вам сюрприз хотіла зробити. Та вчора до лікаря приїжджала, а ввечері з подружкою зустрілися. Ну і всю ніч з нею порозмовляли. А тепер я до вас зазирнути вирішила.
Та мені, взагалі-то, не шкода, тільки в нас прибирання йшло. Чоловік у цей час без ентузіазму, але з усією старанністю відмивав плиту, яку вони з сином увечері забруднили у спробах гарно перевернути млинець у польоті. А сам син у цей час готувався пилососити.
– Привіт, ба, – помахав він свекрусі шлангом від пилосмока.
А потім і чоловік вийшов у фартуху та гумових рукавичках. Я думала, що свекруха схопить удар і вона помре в нас на порозі. Жінка, яка все життя обслуговувала чоловіка і двох синів, раптом побачила, що можна жити по-іншому. Я чула, як у неї в голові шаблони рвуться.
Мама чоловіка була доставлена на кухню, напоєна чаєм, нагодована млинцями, які вчора напекли чоловік і син, а з її обличчя не сходив якийсь ображено – здивований вираз обличчя. На запитання вона відповідала якось скупо, а потім поспішила на вокзал. Я запропонувала її підвезти, але вона відмовилася.
Вже у дверях мама чоловіка трагічно пошепки заявила, що все ми робимо неправильно. Особливо я.
– Ти не любиш ні свого сина, ні мого, – сказала вона.
– З чого раптом такі висновки?
– Любила б, то не стала б їх жіночою роботою принижувати!
– О, мамо, вам час, приємно було побачитися.
Ще мені не вистачало вислуховувати вкотре нісенітницю про роль жінки та чоловіка в будинку.
Я не розумію, чого вона так збентежилася? Мої чоловіки допомагають мені по дому, можуть щось приготувати. Також я можу сходити за продуктами, винести сміття та викликати сантехніка. Ми живемо у двадцять першому столітті, це нормально!
Уявляю, який у свекрухи культурний шок. Але, може, після цього ще сильніше цінуватиме молодшу невістку, яка все робить по дому сама.
КІНЕЦЬ.