Вийшовши з під’їзду, високий худенький старенький зупинився на сходах і глянув на небо.

Був тихий зимовий ранок. На замерзлу землю опускалися великі й тихі сніжинки.

Обережно спустившись сходами, старий попрямував у парк, що був неподалік від його будинку.

Там нікого не було. Серед застиглої снігової тиші на маленькій протоптаній галявині порпалися в снігу голуби, клюючи пшоно, розсипане для них якоюсь жалісливою старенькою.

Микола Петрович часто приходив у цей парк. Бував він тут у будь-яку пору року, повільно проходжуючись асфальтованими доріжками, заклавши руки за спину.

У теплі дні він сідав на лавку і милувався маленькими діточками, які гасали на невеликому дитячому майданчику.

Походивши пів години нечищеними засніженими доріжками, він попрямував до найближчого супермаркету.

Людей в цю пору дня у магазині було дуже мало.

Здебільшого ходили пенсіонери з кошиками в руках. Уважно оглянувши жінок, які працювали на касі, старенький пройшов у торговий зал. Взявши сметану і чорний хліб, він став наприкінці короткої черги з двох чоловік.

За касою була жінка середнього віку із приємним привітним обличчям.

– Сумувала за мною? – несподівано запитав її старий, коли опинився біля каси.

Касирка привіталася з ним, підправляючи щось на полиці.

– Звичайно, сумувала! Ви ж не заходили до нас кілька днів, – відповіла жінка майже машинально, продовжуючи займатися своїми справами.

– Сподіваюся, поки мене не було, заміну не знайшла?–продовжував допитуватись старий.

– Що ви?! Як я так можу! – відірвавшись від свого заняття, жінка з усмішкою подивилася на постійного покупця.

Вона простягла чек старому, і вони розговорилися. Було помітно, що вони знають один одного не перший день.

У розмові Микола Петрович поцікавився у жінки, де та планує зустріти Різдвяні свята. Потім з досадою поділився, що дочка зі своєю родиною та друзями їде на дачу і вмовляє його поїхати з ними. Але він цурається цієї поїздки.

– У них своя компанія. Навіщо мені, старій людині, напружувати їх своєю присутністю? Мені вже не хочеться зайвого шуму і метушні, а там троє хлопчаків.

Я, звичайно, дуже люблю своїх онуків, але вони, як і всі діти їхнього віку, дуже галасливі й рухливі.

Крім них, будуть зі своїми батьками ще двоє малюків. Уявляєте, скільки це буде біганини, галасу? Мені хочеться спокійно зустріти новий рік вдома зі своїм Тимком.

Я тобі про нього розповідав, це мій кіт. Коли захочу, піду й ляжу спати.

На дачі й поспати нормально не вдасться. Комусь із хлопчаків приготують ліжко в одній кімнаті зі мною.

Розумієш, що це означає? Хлопчаки – невгамовні.

Поки вони всі вляжуться, двері відчинятимуться і зачинятимуться невпинно, і спокою мені не бачити.

Я намагаюся всі ці моменти пояснити дочці, але вона ображається і зрозуміти мене не хоче.

Поговоривши зі своєю знайомою, виливши їй все що за кілька днів назбиралося на душі, Микола Петрович попрямував до виходу з магазину…

…Різдвяні свята пройшли. Засніжені вулиці продовжували навівати святковий настрій своїми ще не прибраними прикрасами. У ранковий час у магазині вишикувалася невелика черга. Раїса мимоволі звернула увагу на двох стареньких, які підійшли до каси, продовжуючи свою розмову.

– Я як почула цей галас, то аж застигла на місці, йти далі не можу. Барсик, ніби відчувши недобре, пригорнувся до моїх ніг і почав скавчати.

– Ох ти ж, Господи! Горе ж яке! – заголосила друга, і обидві, сумно зітхаючи, почали хитати головою.

– Здрастуйте, щось трапилося? – звернулася до них жінка, витираючи серветкою касу.

– Сусіда нашого раптово не стало. Зранку його дочка знайшла після святкування нового року. Не захотів поїхати разом із нею на дачу і залишився вдома сам. Та ви його знаєте. Він часто до вас заходив, Микола Петрович.

Раїса застигла від несподіванки, відкривши рота.

– Не може такого бути! Він же збирався святкувати новий рік на дачі разом з дочкою та її сім’єю!

…– Тату, ну, може, все-таки поїдеш з нами? Мені так не хочеться залишати тебе одного.

– Віко, все буде добре. Салати ми з тобою нарізали. Курочку ставити в духовку я вмію. Відкрию ігристого. Трохи подивлюся телевізор і ляжу спати. Зі мною мій вірний кіт Тимко. Не хвилюйся за мене, дочко.

Слухаючи, вона підправляла іграшки, які криво були почеплені на нижніх гілках ялинки.

Мабуть, їх зачіпав своєю лапою тигровий кіт, що зараз влаштувався в кріслі біля свого господаря.

Батько цього року вирішив поставити замість пластмасової півметрової ялинки живу, пояснивши це тим, що хоче відчути аромат справжніх ялин.

От і вибрав сам на ялинковому базарі невелику пахучу красуню.

Подивившись на батька, Віка швидким рухом непомітно поклала під ялинку подарунок – новий мобільний телефон.

– Тату, може, все-таки поїдеш із нами? Мені буде спокійніше, якщо ти будеш поряд. З того часу, як не стало мами, ми вперше зустрінемо новий рік нарізно.

Батько, здавалося, не чув її слів. Він задумливо дивився у темне вікно, погладжуючи долонею свого кота.

Було видно, що він чимось стривожений. На запитання дочки він відповідав розгублено, переконував її, що в нього все добре, хоч на душі в нього було неспокійно.

Минулої ночі йому наснилася покійна дружина. Вона була такою ж красивою та веселою, якою він пам’ятав її доти, доки підступна недуга не забрала її. Удвох вони сиділи на кухні, і вона, сміючись, щось розповідала. Потім скуйовдила йому чуб і, раптом змінившись на обличчі, сказала, що дуже сумує за ним.

Йому було добре поруч із нею, спокійно і легко. Потягнувшись, він хотів пригорнути її до себе, але прокинувся…

Цілий день Микола Петрович не знаходив собі місця. Він дуже хотів опинитися там, поряд з нею, зі своєю єдиною коханою жінкою, з якою був безмірно щасливий.

Він тішився тим, що сьогодні вночі йому пощастить знову побачити її уві сні, таку ж красиву й чарівну.

Розповісти про все це доньці він не міг. Це б її засмутило.

Виїжджала Віка на дачу з важким серцем. Вона була дуже близькою до батька, який після того, як не стало, матері більше так і не одружився.

Він допоміг їй, розгубленій, покинутій найдорожчою людиною, яка опинилася в зовсім незнайомому їй світі, який називався – самотність…

Він став їй матір’ю й батьком, він став для неї опорою та підтримкою.

Вікторія дзвонила батькові з дачі щогодини. Цікавилася, чим він займається. Її все ще турбували його байдужий тон перед її від’їздом і смуток в очах.

Востаннє вона зателефонувала, щоб привітати його з настанням нового року.

На цей раз батьковий голос був веселим.

– Татусю, як ти?

– Все добре, дочко. Зустріли Новий рік. Ось сидимо за накритим столом утрьох – я, Ганнуся й Тимко.

Від почутих слів Віка так і застигла на місці:

– Яка Ганнуся?! Ти про кого це говориш, тату?! – здивовано запитала вона.

– Про твою маму. Вона зараз поряд зі мною. Допомогла мені накрити стіл. Ти ж пам’ятаєш, як вона завжди це робила зі смаком?

– Тату, ти це говориш зараз серйозно?! – ахнула Вікторія. – Я вже починаю переживати за тебе. Ти як почуваєшся?

Вікторія не розуміла, що відбувається.

Батько несподівано тихо засміявся.

– Не хвилюйся, доню, все добре. Я поставив на стіл навпроти мамин портрет. Трохи посиджу й піду спати. Щось я втомився…

– На добраніч, татусю. Я тебе дуже люблю!

– На добраніч, дівчинко моя! Я тебе теж дуже люблю…

Лягла Віка разом з усіма майже під ранок. Кілька разів вона намагалася зателефонувати батькові.

Переживання за нього не полишали її, особливо після дивних почутих від нього слів. Ці кілька годин вона провела в переживанях, то засинаючи, то прокидаючись…

Встала вона ближче до полудня. Пройшовши обережно на кухню, щоб не потурбувати інших, почала дзвонити батькові, але їй ніхто не відповів.

Не перестаючи, Віка дзвонила ще й ще, разів десять поспіль.

Не дочекавшись відповіді, вся у сльозах подзвонила до сусідки.

Та не відповідала також. Тоді вона гарячково кинулася вдягатися…

Чоловіки лягли аж під ранок, і сідати за кермо вони не могли.

Віка кинулася до подруги, єдиної, яка не гульбанила.

Ледь їй вдалося розбудити чоловіка, і втрьох вони помчали до міста.

Проїхали майже половину шляху, як раптом їй відповіла сусідка. На прохання Віки вона почала дзвонити у двері Миколи Петровича, але безуспішно.

Пізніше, бабуся, яка вийшла прогулятися з собачкою, ще кілька разів подзвонила у двері сусіда, але їй так ніхто й не відчинив.

У квартирі було тихо, тільки з коридору долинало нявкання кота.

Сусідка вже поверталася додому, коли біля під’їзду пригальмувала машина, з якої стрімко вискочила Віка і кинулась у під’їзд.

Потім під’їхала швидка. Через три хвилини пролунало:

– Татусю! Ні-і-і! Татусю!

Миколи Петровича не стало… Серце. Пішов він із посмішкою на обличчі…

Відхід батька став для Вікторії непоправною втратою.

Вона дуже сумувала, картала себе за те, що не залишилася з ним і поїхала.

Тільки допомога близьких, слова підтримки та співчуття оточуючих допомогли їй відновити сили та повернутися до нормального життя…

…Через день на роботі до касирки Раїси підійшла колежанка.

Простягнувши їй якийсь маленький пакетик, вона посміхаючись, промовила:

– Ось тримай. У передноворічний день, коли ти пішла вже додому, приходив твій знайомий, той високий старий.

Дуже засмутився, що тебе не застав. Просив передать. А я зовсім забула про нього, доки сьогодні не побачила в шухляді столу.

Зазирнувши в пакет, жінка побачила акуратно запаковану нову кухонну лляну серветку і шоколадку…

Це був їй подарунок на Новий рік від Миколи Петровича… Від людини, якої вже не було серед живих…